Вона рано овдовіла. Синочку було лише п'ять, коли життя раптом зупинилося. Час почав нещадно відраховувати дні без коханого, сповнені болем та здивуванням, як жити далі.
Кілька років жила автоматично, в режимі «автопілота», пробиваючись крізь занепад життєвих сил, туман спогадів та самотність. Ні, не те щоб не було можливості одружитися повторно. Претенденти були. Особливо, у своєму маленькому містечку, де всі її добре знали та любили. Але вона, за жодних обставин, не могла уявити поряд із собою нікого з них. Ні в ролі чоловіка, ні в ролі батька її синочка. Синочок ріс напрочуд сонячною дитиною – радісною, усміхненою, лагідною, слухняною й теплою. З кожним роком він усе більше ставав схожим на батька. Наче паросток ріс, розвивався й зміцнювався, як реінкарнація коханої людини.
Коли синові виповнилося 18 років, він був майже повною копією батька. Від цього часом їй ставало ніяково. Він мріяв бути військовим та йшов до своєї мрії. Очевидно, головні чоловічі якості передалися йому генетично. Принаймні своїх заслуг тут вона не бачила. Радіти цьому чи ні, вона теж не розуміла. З одного боку, її переповнювала п'янка гордість матері. А з іншого – нею опановував холоднючий страх втрати сина – чоловіка, якого вона виростила сама. Це були складні та суперечливі почуття.
«Чи відпускати єдиного сина на війну?». Для неї так питання не стояло. Просто цей час прийшов. Прийшов і все... Так треба було. Робити чоловічу роботу він йшов бадьорий, радісний й рішучий. Їй залишалося лише чекати та молитися. Чекати й молитися виявилося важко, тому що кілька довгих місяців вона перебувала у невіданні – «як він там?». Але вона вирішила, що це тепер її головна жіноча материнська робота. І вона чекала та молилася.
Молитви почули. Надійшла звістка. Поранений. У шпиталі... Чомусь стало радісно – ЖИВИЙ! Звичайно, вона полетіла до нього... На лікарняному ліжку лежала бліда, худа, байдужа людина, з погаслим поглядом й перев'язаною головою.
Цієї миті вона мало не збожеволіла. Їй здалося, що вона бачить чоловіка, що лежить у труні. Там, у шпиталі, понад тиждень вона провела «у паралельному вимірі». Тобто тілом вона чергувала поряд із сином, а душею – у якомусь тумані, ніби поряд із чоловіком. Усі ці дні вони із сином просто мовчали разом. Він до ладу не міг говорити, а вона не знала, які слова підібрати. Тільки була поруч... Обома руками тримала його праву руку у своїх долонях, щосили намагаючись не плакати при ньому.
Якогось дня її покликав лікар – високий, міцний майор медичної служби та сказав: «Розумієте, контузія порушує не тільки слух та мовлення, а й роботу нервової системи в цілому. Відповідь на запитання "Коли все пройде?" точно не знає ніхто. А заїкуватість може й не пройти зовсім. Взагалі контузія досі – річ досить загадкова. Зі свого боку, ми зробимо все можливе. А ви пошукайте грамотного психолога. Нині це дуже потрібно. Але лише грамотного».
З цієї історії понад 18 років тому розпочалася моя довга та завзята робота з контузіями, мінно-вибуховими та акубаро-травматичними поразками ЦНС. А точніше, з психологічною корекцією та терапією їхніх наслідків для нервової системи та психіки. Тоді я працювала консультантом кафедри клінічної психології ОНУ ім. Мечникова в одному зі шпиталів Одеси.
Досвід роботи психолога у клініці вже був чималий. Але специфічного досвіду щодо контузій ще не накопичилося. Були лише деякі спостереження та наукові знання. Досвід накопичився з роками. Спочатку були просто окремі випадки, пов'язані з учасниками локальних воєн та миротворчих місій. Пізніше були поранені з Іловайського казана. Пізніше ... з інших точок. Довелося багато працювати. Але внаслідок цих праць були розроблені певні методики й навіть спеціальна методика відновлення мови та слуху. А тоді... тоді був початок великого шляху, повного питань, співпереживань, співчуття, болю втрат й прагнення знайти засіб, здатний хоч якось полегшити страждання поранених хлопців.
Моя перша контузія була зовсім непростою. У цьому випадку, «міг згорнути шию» і старий спец. Але саме завдяки цьому випадку я зрозуміла дуже важливі речі. Відновлення мови йшло довго та непросто. Через багато праці та спільних старань пацієнта, психотерапевта та його матері. Очевидно, лише подолавши всі труднощі складної у багатьох сенсах ситуації, можна було зрозуміти, в якому напрямку йти.
Але найважливіший висновок був напрочуд простий: Якщо розпочати роботу відразу, не відкладаючи, то спільними зусиллями, великим терпінням й завзятістю зрештою можна перемогти навіть дуже важкі випадки наслідків контузії.