Тема панічних атак, неврозу і ВСД (вегето-судинної дистонії) займає досить велику частку моїх професійних і особистих інтересів. Я намагаюся зрозуміти ці процеси з позиції нейрофізіології, психології особистості, психотерапії травми і когнітивно-поведінкової терапії (КПТ). На цю статтю мене надихнуло твердження колеги, що панічна атака – це прихована, невиражена агресія. І як тільки клієнти починають бити грушу, все приходить в норму...
Я замислилась: а чи дійсно існує такий прямий зв'язок?
Перший момент, який мене бентежить в цьому твердженні, що агресію потрібно обов'язково висловити чи виразити. Така думка сформувалася завдяки «гіпотезі катарсису» Фешбаха (припущення про те, що схильність до агресії можна знизити за допомогою перегляду фільмів або передач зі сценами насильства). Вчений намагався довести (і начебто в нього це виходило), що проживаючи гнів при перегляді такого контенту, людина від нього звільняється і в майбутньому буде менш агресивною. Ця гіпотеза, згодом, піддалася серйозній критиці і була спростована. Але вона закріпила народну мудрість або метафору «киплячого чайника»: «злишся – випусти пар», «вилий свій гнів, щоб стало легше», яка міцно увійшла в інструменти колег-психологів, які працюють з агресією. А в ужиток щільно увійшло переконання, що биття груші допомагає зняти агресію.
Але не тут-то було!
Експерименти таких вчених, як Ч. Тернер, Д. Голдсміт, Р. Грін, Р. Уолтерс, М. Браун, Б. Бушмен, Р. Баумейстер та ін. починаючи з 50-х років минулого століття доводять зворотне. Якщо висловлювати, вивільняти агресію, вона не зменшується, а навпаки – посилюється.
Цей факт, мабуть, варто зафіксувати: якщо агресію вивільнити, вона посилюється.
В принципі, якщо слідувати твердженням, що панічні атаки – це прихована, невиражена агресія, то виходить ось такий логічний ланцюжок: якщо людина висловлює приховану агресію, то вона буде рости, а значить і панічних атак буде більше. Виходить або моя колега помиляється, або все набагато цікавіше.
Подивимося на панічні атаки з позиції когнітивної теорії. Якщо спробувати відмотати назад, до того моменту, коли у людини з'явилася перша панічна атака, то часто це буде пов'язано з перевтомою, тривалим стресом, конфліктною ситуацією, вживанням стимуляторів (кава, енергетики, алкоголь та інше), надмірними фізичними навантаженнями. У перший епізод панічної атаки людина може відчути сильне серцебиття, задишку, потовиділення, можливо оніміння кінцівок. І тут вона почне аналізувати, що ж з нею відбувається? У ситуації дефіциту інформації мозок почне підкидати різні версії і спогади. І людина, що знаходиться в неврозі або з невротичним складом особистості, зробить досить похмурі висновки і катастрофузує обстановку, тим самим посиливши тривогу. По суті, причиною панічної атаки є помилкова інтерпретація симптомів. А завдяки «ментальній жуйці» і Google можна знайти багато підтверджень цієї інтерпретації і навіть скласти нову, ще більш жахливу. Далі, згідно з когнітивістами, людина потрапляє в «порочне коло тривоги» і панічні атаки вже повторюються, переростаючи з одиничного випадку в панічний розлад.
Тому панічна атака, на мій погляд, це не про гнів, а про страх. Але страх вторинний. Коли людина боїться і уникає місць, де трапилася панічна атака, боїться самотності, смерті близьких або важкої хвороби. Боїться самого страху.
Подивимося на панічні атаки з позиції нейрофізіології та психотерапії травми.
Природою в нас закладено три основні реакції на ситуацію загрози життю – «бий-біжи-замри». І ці реакції включаються у відповідь на сильний переляк. У кров викидається адреналін, включається симпатична нервова система, підвищується артеріальний тиск, починається гіпервентиляція, кров приливає до м'язів – організм готовий бігти або битися.
І перша пастка, в яку заганяє нас мозок, – ми «завмираємо». Реальної ж загрози немає. А оскільки панічна атака – це, по суті, перекручена інтерпретація симптомів, то загроза всередині людини. А від себе не втечеш. Ось і виходить, що весь коктейль гормонів, який виділився для боротьби або втечі, нікуди не дівається. Він накопичується. І це важливий момент. У природі, якщо тварина завмерла, щоб вижити, вона вміє розрядити виділений «коктейль гормонів». Вона починає тремтіти. Таким чином, організм скидає напругу і «спалює» гормони. Коли процес завершено – можна радіти, що залишився живий. Ура!
Але це у тварин...
Що робить людина, коли починає тремтіти? Правильно! Намагається заспокоїтися, зупинити тремтіння. Це тільки зміцнює впевненість в тому, що «з нею щось не так!». Гормони і напруга залишаються в тілі. І чим частіше людина відчуває панічні атаки, тим більше буде концентрація гормонів стресу.
Є ще один пазл в цій картинці. Вегето-судинна дистонія. Захворювання, яке збирає в собі всі симптоми, які неможливо пояснити. Тому до неї все більше ставляться скептично. Мовляв, «скільки не лікуй – не вилікувати», «ВСД – такої хвороби не існує», «ВСД ставлять, коли не можуть визначити справжній діагноз» тощо.
Давайте трохи розберемося. Я, звичайно, не лікар. Але під час мого навчання було багато часу приділено знаням з анатомії центральної нервової системи і фізіології вищої нервової діяльності.
Отже, основи.
Наша нервова система ділиться на центральну й периферичну. В рамках теми нас цікавить периферична частина. Вона ділиться теж на два «відділи»: соматична нервова система і вегетативна. Соматична нервова система регулює те, що знаходиться під свідомим контролем: координацію, рухи, отримання зовнішньої інформації. А вегетативна – регулює ті процеси, які людина свідомо не контролює. Це всі процеси, які відбуваються в організмі на постійній основі (дихання, кровообіг, травлення, секреція залоз тощо).
Коли вегетативна нервова система працює злагоджено, наше тіло функціонує як годинник, всі процеси в ньому відбуваються чітко і своєчасно. А ось розбалансування може привести до неприємних відчуттів. Почнемо з того, що ця система теж ділиться на два відділи: симпатичну й парасимпатичну нервову систему. Симпатична система регулює процеси в стані активності, в тому числі в стані стресу й небезпеки. Саме вона викликає всі ті зміни в стані організму, що виникають при панічній атаці, і які ми описали вже вище. А парасимпатична нервова система регулює процеси в стані спокою, коли ми відпочиваємо, відновлюємося, переварюємо та засвоюємо їжу. Коли вона активна, ми в радісному і розслабленому стані. Ми в безпеці.
І ось, що важливо: коли активізується один відділ, то другий автоматично знижує свою активність.
До чого все це? Та до того, що при перевтомі та виснаженні нервової системи, відбувається розбалансування цих відділів. Не буду зараз описувати більш глибокі механізми на клітинному рівні, але виходить, що людина з розбалансованою вегетативною нервовою системою, перебуваючи в постійному стресі, живе в стані постійної готовності до війни. А значить реакції «бий-біжи-замри» завжди напоготові й можуть спрацювати в самий невідповідний момент.
І тут ми зафіксуємо наступний важливий момент: при панічній атаці спрацьовує фальстарт для симпатичної нервової системи, тіло активізує ресурси для реалізації реакції на небезпеку «бий або біжи», але реагує завмиранням.
Наступним пазлом в цій картині є моє розуміння значення й взаємодії різних емоцій. У моєму уявленні страх більше про завмирання, а гнів – про дію. Реакція «замри» – це чистий страх. «Я бачу ворога. Він сильніше і швидше. Замри, щоб вижити». Але додамо до страху трохи гніву і отримаємо реакцію «біжи». «Я бачу ворога. Він сильніше, але я швидше. Біжи, щоб вижити!». А гнів в чистому вигляді – це реакція «бий». І коли включається гнів, то страху вже немає місця. Виходить, що впоратися зі страхом ми можемо за допомогою гніву.
Ось це і зафіксуємо: гнів – це зброя проти страху.
І ось довгоочікувані мої висновки для тих, хто витримав цей лонгрід. Чому ж биття груші може спрацювати в роботі з панічними атаками?
На мій погляд, механізм наступний. За допомогою цих дій ми включаємо активну позицію. Ми включаємо гнів і підсилюємо його. Він допомагає нам подолати страх. Тим самим, розриваємо «порочне коло тривоги». А активна діяльність допомагає спалити коктейль стресових гормонів. Б'ючи грушу, ми включаємо реакцію «бий». Але нам не обов'язково потрібна груша, можна і втекти. У сенсі, піти пройтися швидким кроком або пробігтися. Може не під час самої панічної атаки, але відразу після. Ну, а в ідеалі, зробити заняття спортом або посильні фізичні навантаження, постійною частиною способу життя.
Ну що, колеги? Як вам ідея? Чи зможемо змоделювати експеримент, щоб перевірити цю гіпотезу?