Останнім часом на ринку психологічних послуг позначилася одна дуже «зручна» тенденція: всім потрібна допомога, всі хочуть її отримати, але при цьому… просто так. На тлі такої потреби виросла когорта психологів, які готові допомогти, хоча й відповідних знань та навичок при цьому не мають. З'явилася потреба на експрес навчання усьому й одразу. У полі психології проголошено гасло, що це дуже просто й щоб стати фахівцем, достатньо побувати на майстер-класі.
Чи це так насправді?
На жаль, ілюзія може швидко закінчитися на першому клієнті. Для того, щоб бути ефективним у роботі, необхідні крім базових практичних навичок, ще й години особистої терапії та супервізора. Багато хто з таких фахівців навіть не знає значення цих слів: навіщо «лікувати» себе – я цілком здоровий та можу допомагати іншим. Однак без особистої терапії може виявитися, що клієнти йдуть до консультанта на неопрацьовану тему. І він, маючи «сліпу пляму», надаватиме їм допомогу, виходячи зі своєї історії та «начебто собі», абсолютно не розуміючи, що до проблеми клієнта ще додалася і його проблема. До того ж переконання консультанта в тому, що все просто може зіграти з ним злий жарт.
Розглянемо це з прикладу далекому від психології. Ви прийшли на балет у театр та із задоволенням дивитесь виставу. Вас вражає те, з якою грацією, простотою та легкістю танцюристи виконують найскладніші па. Спробуйте повторити ті ж самі. І ви переконаєтеся, що майстерність до вас «не прилипла» від споглядання роботи майстрів. Так і в психології: чим більш досвідчений майстер, тим витонченішим та чарівнішим виглядає його робота. Виникає відчуття абсолютної простоти, а за ним і знецінення процесу. Адже вам балерини не покажуть, скільки годин та праці було вкладено в цю витонченість, скільки розтяжок та травм вони отримали у процесі навчання та репетицій.
Майстерність психолога – у його знаннях, у набутих навичках, у звільненні від власних сценарних затиків та травм. Тоді і з'являється судження про його роботу як про легке диво, яке підвладне кожному. Я вже не кажу про особистий стиль кожного фахівця, який формується роками практики та супервізорського супроводу.
У ситуації з «експрес-фахівцем» який тут власний стиль, коли «подайте мені все зараз та більше». А чи зміг він засвоїти, зрозуміти та зробити це своїм у практиці – це дуже велике питання. Несваріння породжує природне скидання баластових знань і, як наслідок, знецінення всієї психології в цілому – такий механізм.
Та й клієнт не зрозуміє, що з ним відбувалося на консультації та що з цим робити. Добре ще, якщо він оплатив працю консультанта та остаточно не знецінить свої наміри розвиватися. А якщо консультація безкоштовна, то загалом у клієнта залишаться лише претензії: «Не так зі мною попрацювали, хотів по-іншому», «Весь світ мені зобов'язаний», «Всі мають робити за мене та для мене». Трапляється це тоді, коли немає адекватного балансу між «брати» та «давати». Клієнт у позиції «брати», якщо немає дорослого сприйняття ціни питання, хоч-не-хоч регресує у стан немовляти, потреби якого мати повинно задовольняти неухильно й одночасно.
Потреби немовляти та потреби дорослої людини мають, зрозуміло, різні способи задоволення. Ось і виходить, що клієнт прийшов за допомогою, а в результаті власного регресу та «професійної» допомоги всезнайки-скороспелки опинився в позиції скривдженої дитини з додатковим тягарем не своїх проблем.
Якщо говорити про вартість послуг, то на практиці консультування існує кілька видів оплати.
Найпрозоріша, тобто та, правила якої прості та зрозумілі для обох сторін – заявлена ціна та її оплата іншою стороною. Вона може бути погодинна або за консультацію в цілому – на розсуд того, хто надає послугу. До того ж вона може бути (незалежно від суми) адекватною – коли ефективність та професіоналізм відповідають ціні на ринку цих послуг. А може бути й завищеною, коли оплачується брендова вартість чи консультант спекулятивно завищує ціну свого професіоналізму. Буває, що така ціна відповідає домаганням клієнта (це коли клієнт нормальну ціну не сприймає за норму та вважає, що ціна мала, і це буде підставою знецінити свою терапію). Також ціна може бути заниженою, коли або консультант знецінює свою працю, або коли клієнт не готовий платити та просить про зниження вартості (при цьому гроші у нього є, і ціна не є драконовою, тобто клієнт вже спочатку знецінив працю психолога) .
Другий варіант – це так звані соціальні клієнти, коли клієнт йде до психолога за вказівкою. Як би, не з власної волі. І йому не важливий результат, а потрібна довідка про відвідування психолога. Або клієнт приходить за знайомством і не вважає за потрібне платити. А буває, що він справді потребує допомоги, але фінансове становище не дозволяє оплачувати терапію. Тоді є інша форма оплати – людина платить значну, але з обтяжливу йому суму. І така система може породжувати ще один вид «безкоштовності», тобто. можуть мати місце соціально-фінансові ігри, що у часто більше шкодить, ніж допомагає результативності роботи.
Розглянемо докладніше ці випадки.
Отже, перший вид клієнта-халявника. Людина прийшла на запит, наприклад, соціальної служби (коли є необхідність відвідування психолога, а можливість його відвідування в самій службі вичерпала себе) та вважає, що це йому нав'язують психолога. Він і не збирався змінюватись – йому потрібні були пільги, наприклад, а тут ще й працюй над собою. Уявляєте, як буде проходити терапія? І в яку пастку недосконалості потрапляє психолог? Яким професіоналом він би не був, психолог не зможе догодити клієнту, а оплата праці в кращому разі буде мінімальна. Клієнт стає в позу: «Адже це треба не мені, а соціальній службі. А вони, такі собі, не хочуть нескінченно мене вислуховувати та разом зі мною імітувати результат, тому в цьому винен і фахівець – ось нехай і платить сам за себе». Або роздум може піти іншим шляхом, наприклад: «Ого, зовсім нахабніли! Ще й плати їм!», – і тоді через внутрішню агресію та нібито помсту клієнт просто не платить, звинувачуючи консультанта в користуванні та нахабстві брати гроші за свою роботу. До того ж звинувачення сипляться на голову, як у кабінеті, так і поза ним, під час обговорення зі знайомими, сторонніми людьми тощо.
Клієнт, усвідомлюючи чи не дуже, сіє навколо себе сумніви у професіоналізмі даного фахівця та психологів загалом, знецінюючи та звинувачуючи, звільняючи себе від особистої відповідальності за результат роботи. А психолог, будучи, наприклад, молодим та недосвідченим, лізтиме зі шкіри геть, намагаючись допомогти. Досвідчений спеціаліст у таку гру не вплутується, а припиняє з таким клієнтом працювати і, якщо є необхідність, просто інформує соціальну службу про неможливість роботи з ним.
Наступний вид клієнтів-халявників – це знайомі знайомих, однокласники, однокурсники, далекі родичі тощо, які вважають, що спеціаліст «свій» допоможе і так. Є ймовірність, що людина дійсно буде працювати над собою, але це у виняткових випадках або зовсім трохи спочатку роботи, тому що все одно йде знецінювання процесу терапії.
Наведу приклад. До мене звернувся однокласник (спішаю зауважити, що ми з ним після школи років так 15 близько не спілкувалися) та попросив допомоги. Наприкінці першої зустрічі я йому озвучила принципи роботи, сказавши при цьому, що згодна на будь-яку вартість консультації – важливо, щоб сума була для нього значуща та необтяжлива. Людина була у скрутному фінансовому становищі, та ще й як би свій – я справді була згодна на будь-яку суму оплати, аж до 5 гривень, розуміючи, що це значимо для результату його роботи. А людина воліла більше не прийти та образитися.
Образитись легше, ніж почати розуміти себе та розуміти іншого. Не знаю, чи допоміг би він у чомусь мені, якби я його попросила. Це схоже на ситуації, коли просять знайомого про допомогу, маючи на увазі, що він зробить це і так чи то за малий презент, наприклад.
Іноді, буває, краще перенаправити таку людину до іншого фахівця, ніж включатися в гру «ніхто мені не допоможе» та «всі хапуги». Тут важливо розуміти, що етичні норми терапевтичної допомоги, які існують на Заході, не розглядають варіанти консультування рідних, знайомих, з якими фахівець тісно спілкується поза фахом. І вони в цьому мають рацію – ефективність майже нуль, взаємини поза кабінетом зведені до такого ж нуля, а імідж у колі родичів та фахівців взагалі непривабливий.
По доброті душевної фахівці-початківці найчастіше намагаються допомогти всім спраглим незалежно від оплати, а скоріше для підтвердження своєї професійної значущості, і натикаються на чергову пастку – стати значущим для таких клієнтів неможливо.
Третій варіант, коли людина не може заплатити озвучену суму. Для якості терапії важливо, щоб сума оплати все ж таки остаточно не знецінювала саму консультацію та була прийнятною для фахівця. Але ситуація, коли ціна для клієнта дуже висока, теж має не одну сторону.
Наприклад, клієнт домовляється, що платитиме значну, але необтяжливу собі суму, доки фінансове становище не зміниться. Тут спрацьовує ситуація, заснована на чесності. Може статися так, що клієнт може оплачувати вищу суму, але продовжує платити як і раніше. І сам того не помічаючи, знецінює зустрічі.
Або ж, навпаки, вони стають непомірно дорогими, що теж шкодить результативності, тому що фахівець у такому разі стає заручником клієнта, і при цьому процес терапії вже не є важливим – включається механізм конкуренції: хто кого. Чи це корисно клієнту? Чи прийнятно це для фахівця? Питання риторичне.
Існує негласне правило: фахівець, яким би дорогим він не був, може мати кілька так званих соціальних клієнтів. При цьому він розуміє, що така благодійність є потрібною віхою в адекватному сприйнятті свого професіоналізму, щоб не втрачати ґрунт під ногами, а витаючи в небесах та висях, пам'ятати і про інші можливості та ситуації, в яких може виявитися будь-хто. Тут важливо розуміти, що такі клієнти одержують від психолога професійну допомогу незалежно від оплати.
Повернімося до початку статті.
Ми говорили про шквал благодійності та її непродуктивність як для фахівців, так і для клієнтів. У фінансових колах вважається нормою, коли благодійність йде трохи більше 10 % загального доходу. І тут уже кожен фахівець може сам порахувати, скільки клієнтів він може прийняти у цьому випадку, щоб заповнити, а не вичерпати себе.
Говорячи про підготовку фахівця з кондачка, можна дійти до висновку, що на хвилі гострої необхідності та масової потреби виникає когорта психологів, які готові допомагати, особливо не хвилюючись про своє професійне зростання та не дбаючи про своє емоційне вигорання: «я готовий допомагати завжди й скрізь». Але екологія психологічної допомоги має на увазі турботу про свою освіту, фізичний та психологічний стан, що істотно впливає на якість послуг. А питання продуктивності та ефективності залежатиме і від готовності клієнта працювати над собою.
Ось такі у нас, психологів, зараз роздуми...