Особливості розвитку почуття сорому в онтогенезі особистості

«І завжди, завжди носи свіжу спідню білизну, тому що неможливо заздалегідь

передбачити, коли тебе затопче шалений кінь, зате, якщо люди

потім підберуть твоє бездиханне тіло і побачать, що на тобі несвіжа

спідня білизна, ти просто помреш із сорому»

(с) сер Террі Пратчетт «Відьми за кордоном»

Робота з почуттям сорому займає важливе місце у психотерапевтичній практиці. Сором є переживанням, яке може паралізувати людину, зупинити її спонтанність пред'явлення та суттєво погіршити якість життя. І якщо про інші почуття найчастіше людям виявляється говорити простіше, то коли справа доходить до сорому як до переживання себе «Я поганий», тут розгортається безліч глибинних пластів особистості, з якими цікаво й одночасно непросто мати справу. Важливо створити довірчі та безпечні умови для дослідження причин зародження переживання себе людини такою, особливостей того, як саме, в яких ситуаціях та за яких обставин контакту вона це відчуває і, звичайно, шукати способи поводження з цим переживанням.

У контексті почуття сорому ми неминуче маємо справу з нормами та правилами суспільства, реальними чи дієвими в голові у клієнта, переписаними з історії його сім'ї до його особистої книги знань про себе. Тут важливим виявляється присутність терапевта як фігури, яка може, наприклад, підсвічувати, що в аналогічних ситуаціях інших людей клієнт більш розуміє і приймає, ніж себе. У зв'язку з цим часто доводиться мати справу з аутоагресивною поведінкою, яка породжується як самопокарання за власну «поганість».

У контексті вікової психології важливо розуміти, як саме формується та розвивається почуття сорому в онтогенезі та в контексті сімейної історії конкретної людини, для розуміння його впливу на поведінку, діяльність та психологічне самопочуття особистості, і відповідно які існують можливості поводження з ним для коригування цього впливу у разі потреби.

Визначення сорому та його види.

Сором належить до комунікативних емоцій, тобто таких, що виникають у нас лише завдяки контакту з іншими людьми. Перебуваючи на безлюдному острові, ви швидше за все не відчуватимете сором гуляючи по пляжу голими, бо не буде того, хто зможе вас таким побачити.

Сором – це переживання власної «поганості», негідності. Фізично людина відчуває, як кров приливає до щок (почервоніння) або, навпаки, відливає від обличчя (шкіра біла, нежива), тіло мляве, важке, плечі опущені, очі відводяться, хочеться втекти, залишитися одному, «крізь землю провалитися».

Сором – це сильне збентеження від усвідомлення скоєння поганого вчинку чи попадання в принизливу ситуацію, у результаті чого людина почувається зганьбленою, знечещеною [3, с. 196].

Томкінс описує сором як емоцію найвищої рефлексії, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом сорому й людина занурюється в болісне самоусвідомлення та саморозуміння [1, с. 345].

Збентеження – це м'яка форма сорому.

Сором та провину часто плутають. Є вдале визначення, що вина – це почуття, що я зробив помилку. А сором – це відчуття, що я сам – помилка. Саме тому сором так болісно переживається: якщо я припустився помилки – це можна виправити, якщо ж помилкою є моє існування, то виправити це можливо лише дуже деструктивними методами.

Сором, як і інші емоції, має регуляторну функцію – за допомогою сорому ми виявляємо межі, які нам пропонує суспільство. Сором робить людину сприйнятливою до емоцій та оцінок оточення. Сором сприяє розвитку та підтримці конформної, зручної поведінки стосовно групових норм. Сором, діючи як обмежувач егоцентризму та егоїзму, заохочує прагнення створення теплих відносин з іншими людьми. Оскільки люди – істоти соціальні, стайні, бути прийнятими в групі для нас дуже важливо, а група завжди передбачає певні норми та правила, з якими нам доводиться миритися чи розширювати їх, під які нам доводиться форматуватись та форматувати один одного. Прикладом норм, що розширюються, є прийняття або хоча б зниження рівня дискримінації різних груп людей – людей з обмеженими можливостями, представників ЛГБТ-спільнот, ВІЛ-інфікованих, проводиться робота на різних рівнях з бодішеймінгом (соромлення за вид тіла), слатшеймінгом (соромлення за сексуальність), расизмом, ейджизмом (дискримінація з приводу віку) тощо. Норми на рівні великих соціальних груп видозмінюються дуже повільно.

Автентичний сором – цей сором стосується уявлень про себе, він окреслює межі людини в її голові. Коли людина виходить за рамки звичного образу та переживає сором, є два шляхи подальшого розвитку: або людині вдається впоратися з соромом і тоді рамки власного образу у неї розширюються, або якщо їй не вдається прийняти нову частину себе, доводиться повертатися в рамки. Наприклад, я «пристойна» жінка і пробую фліртувати – відчуваю при цьому сором, але якщо мені вдається цей досвід вбудувати у свою картину світу як позитивний, то з кожним разом мені все легше це робити, я зможу описувати себе словом «фліртуюча». І інший приклад. Я стала заробляти більше грошей, але якщо я сама собі в цьому не зізнаюся, і не визнаю, що моє оточення це бачить, то можу почати якимись дивними способами позбавлятися грошей, повертаючись до попереднього рівня доходу – знання про себе як про ту, що може мати гроші, не змогло вбудуватися в наявну картину себе.

Коли сорому надто багато, він стає токсичним. Людина може не порушити жодного правила, але при цьому відчувати сором. Їй здається, що вона порушила правило, хоча правило давно може бути неактуальним та неробочим у цьому часі, в обставинах життя цієї людини. Поріг емоції сорому при цьому обумовлений тим, наскільки чутлива людина до думки про неї з боку людей, що її оточують. При токсичному соромі цей поріг дуже низький – все що завгодно може стати стимулом до появи цього почуття.

Почуття сорому ставить людину у скрутне становище. Вона втрачає здатність конструктивно діяти, оскільки сором блокує активність. Замість необхідних дій, людина починає концентруватися на собі, виявляється зануреним у самооцінку, що заважає прояву активності. Виникає порушення адаптації, втрата здатності ясно думати, висловлюватись та раціонально діяти [6].

Tugendhat виділяє:

• зовнішній, або загальний сором, який поширюється на людину та її оточення;
• проміжний сором, що стосується лише дій індивіда;
• центральний, або моральний сором, що зачіпає суть соціальної особистості «Я» як члена певного суспільства [2].

Дженкова розглядає:

• превентивний сором; 
• сором, що засуджує;
• сором, що умовляє;
• сором за себе;
• сором за іншого;
• «сором тіла» і «сором розуму»;
• хибний сором (сором без об'єктивної причини) [2].

Причини сорому:

1. Усвідомлення допущеної помилки під час зустрічі з незнайомою людиною.
2. Критика, презирство, глузування з боку інших чи себе самого.
3. Усвідомлення того, що сказані слова або вчинені дії недоречні, неправильні чи непристойні у цій ситуації.
4. Надмірна чи недоречна похвала, при цьому це та похвала, яка сприймається самою людиною як незаслужена.
5. Розкритий обман.
6. Брудні, аморальні думки.
7. Переживання за значущу людину, що потрапила в незручну для неї ситуацію або вчинила провину (наприклад, сором батьків за дитину).
8. Неспроможність людини у тій чи іншій ситуації, невиконані обіцянки та зобов'язання.
9. Негативне уявлення про якусь свою особливість, яка привернула увагу інших людей, при цьому уявлення про цю одну рису легко поширюється на всю особистість загалом [3, с. 198].

Розвиток почуття сорому.

Переживання сорому неспроможне виникнути раніше, ніж почне формуватися образ «Я». Цієї точки зору дотримується Хелен Льюїс. В одному з досліджень (Lewis et al., 1989) було встановлено, що ознаки появи образу «Я» спостерігаються у дітей лише у 15-18 місяців. Приблизно на 22 місяці відповідає і поява перших ознак поведінкового паттерна незручності й сорому, але не в усіх дітей, що спостерігалися, а лише у чверті з них. Звідси X. Льюїс та ін. роблять висновок, що переживання сорому базується на чомусь начебто знання про себе [3, с. 200]. Вони припускають, що до того часу, коли дитина виявиться здатна відчувати сором, вона має навчитися взаємовідносинам із собою. Тобто у дитини має бути сформований досить ясний та стабільний образ «Я», з яким їй треба навчитися усвідомлено співвідносити себе. Тільки після цього дитина буде здатна зазнати сорому [1, с. 349].

Зазвичай до п'яти років у дитини виробляється відчуття сорому, причому воно тісно пов'язане із відчуттям власного тіла. Гордон Олпорт вважав, що відчуття власного тіла починає формуватися з дитинства і протягом життя залишається опорою самосвідомості. Відсутність почуття інтимного сорому є фактором, що перешкоджає розвитку в індивіді особистості, а часто – і симптом психічного розладу, захворювання [8]. Взагалі ж питання про онтогенез сорому залишається білою плямою [3, c. 200].

Слід зазначити, що коли йдеться про токсичний (або хибний) сором у якійсь сфері – це означає, що у сім'ї щодо цієї сфери було мало прийняття.

Почуття сорому формується під впливом зверхнього ставлення батьків, відсутності необхідної інтелектуальної та емоційної підтримки, наявності постійного засудження [6].

Здорова дитина активна й допитлива, її цікавить світ і те, що світ їй пропонує. Природно, слідуючи своїм імпульсам, дитина досліджує світ, і неминуче це дослідження призводитиме до поведінки, яка здасться її батькам, іншим дорослим / дітям невідповідним чи хибним. Дитина у своєму внутрішньому світі не переживає свої дії як щось непристойне, вона слідує внутрішньому імпульсу самовираження, але з позиції дорослого її вчинки виявляються ганебними. Коли сім'я не готова до інакшості, вона відкидає дитину та дивиться на неї з жалем та розчаруванням, що викликає у дитини сором. Як це працює: люди, що оточують дитину, є для неї зразком для наслідування. Дитина залежить від них, вона їм довіряє та відповідно інтерналізує їх ставлення до неї. Почуття сорому виникає при внутрішньому атрибутуванні (баченні причин того, що відбувається, в собі), коли дитина робить себе відповідальною за те, що сталося, і за те відношення, яке є у членів сім'ї до неї. Чим більш виражена здатність людини шукати в події зовнішню причину, тим менш ймовірний розвиток у неї почуття сорому, а це обумовлюється багато в чому вихованням.

Наприклад, в одній сім'ї не можна співати фальшиво, а в іншій не важливо як співати, головне голосно. Перша дитина, виростаючи, піде в караоке та страждатиме від кожної фальшивої ноти (якщо взагалі туди дійде), а друга – із задоволенням проведе час, бо у своїй сім'ї вона була прийнята зі своїм голосом.

Сексуальність. Якщо взяти дві сім'ї та в одній з них дитину прийматимуть із її питаннями про секс, а в другій – ні, то звичайно у другій сім'ї дитина буде соромитися своїх сексуальних імпульсів. Дорослому, що виріс з такої дитини, буде доводитися долати цей сором, щоб йти за своїм природним і живим інтересом, збудженням, але в фоні цей сором найчастіше залишається, що може впливати на його сексуальне життя і ступінь розкутості.

Таким чином, рамки сім'ї впливають на дитину. Сім'я неспроможна не форматувати дітей під себе, це нормально. Але якщо дорослі в сім'ї здатні помічати свої межі форматування, усвідомлювати, як їх самих форматували в дитинстві і як на них це вплинуло, то є висока частка ймовірності, що вдасться помітити, де це може завдавати шкоди дитині.

Механізми та способи поводження з соромом.

На думку Хелен Блок Льюїс, для боротьби зі соромом людина використовує захисні механізми заперечення, придушення та самоствердження.

Заперечення – людина заперечує існування чи значущість джерела сорому. Заперечення значущості джерела сорому може стати одним зі способів сховатися фізично або психологічно від джерела свого тяжкого переживання, воно допомагає принаймні психологічно відсунути сором. Людина може взагалі заперечувати наявність у неї сорому. Однак при цьому вона має переконати себе в цьому.

Користуючись механізмом придушення, люди намагаються не думати про самі збентежуючі ситуації, про ситуації, пов'язані з переживанням сорому або навіть з можливістю переживання сорому. Придушення, у порівнянні з запереченням, може мати серйозніші наслідки для психологічної адаптації та благополуччя індивідуума. Використовуючи механізм придушення, людина спалює всі мости, що пов'язують її з можливістю переосмислення ситуації та з самовдосконаленням, вона задовольняється своїм «Я».

Самоствердження – людина шляхом розвитку якихось сторін свого «Я» намагається зробити себе більш привабливою, щоб відвернути увагу інших від своїх недоліків (наприклад, маленького або надто високого зросту), розвиваючи інтелект, досягаючи висот у спорті тощо [2]. 

Однак перелічені вище способи далеко не завжди виявляються конструктивними та відповідними. Що робити у такому разі?

Гумор. Згідно з Хелен Льюїс, один із найкращих способів справлятися із соромом – це гумор. Людина може доброзичливо сміятися зі своїх власних недоліків і невдач, коли вона розуміє, що вони не уособлюють її цілісне «Я». Якщо така внутрішня організація особистості ще не сформувалася, немає і умов полегшення, запропонованого гумором. Тоді сором буде тільки посилюватися і це буде означати ще більшу втрату «Я» та інших людей. Це також справедливо для дітей, які поки що не розуміють гумор, і не в змозі його переробити [5].

Легалізація та прийняття. Сором «лікується» легалізацією та прийняттям. Легалізація – це коли в колі людей (або навіть перед однією людиною) я говорю про те, що для мене соромно, і при цьому опиняюся у своїх переживаннях. Важливим є те, що не можна звірятися з першою-ліпшою людиною. Необхідно обирати людей, з якими свої стидні теми можна легалізувати. При цьому можна і потрібно вчитися покладатися на свою чутливість – зазвичай ми непогано відчуваємо, хто може засудити нас, а хто підтримати в тій чи іншій ситуації. Для когось такими стають терапевтичні групи або клієнт-терапевтичні відносини, де високий рівень прийняття різниці всіляко підтримується.

Відділення свого "Я" від вчинків. Це робота з перероблення помилок, і переведення їх у площину досвіду та цінності, а не в засіб самокатування.

Самопідтримка та самоприйняття. Необхідно вчитися звертати увагу на інші почуття, які виникають окрім сорому і можуть бути підтримкою, наприклад, інтерес, азарт, збудження. Дуже часто сором стає «кришкою» якраз для переживань, що виникають зі збудження. Крім того, коли людина «відрощує» себе і стає цілісною, їй все легше справлятися з соромом, тому що її чутливість працює більш прицільно та якісно розпізнає й переробляє ситуації, пов'язані з реальним чи токсичним соромом, у хід йде напрацьований досвід узгодження з такими ситуаціями.

Висновок.

Тема переживання людиною сорому є тонкою у психотерапевтичній роботі. Дуже часто люди виявляються захопленими токсичним соромом, який не має під собою реальних підстав – тільки тому, що в «соромній» ситуації був якийсь тригер родом з дитинства, і варто великих зусиль допомогти клієнту розглянути цей механізм, і допомогти йому знайти способи інакше регулювати себе.

Я не втомлююся дивуватися та надихатися тим, як люди творчо переосмислюють свій досвід сорому, як шукають та знаходять підтримку в інших людях. З цієї точки зору особливу якість має робота з соромом у групі, коли людина раптом виявляє, що навколо є люди з тією ж складністю, що і в неї, і сам цей факт стає зцілюючим. Гарно в групах працює і зворотна ситуація, наприклад, коли у людини в якійсь сфері виявляється занадто багато безсоромності, і якісь норми та правила її сім'я не змогла їй прищепити, тоді група сигналить такій людині про те, що бачить, підбираючи по можливості дбайливу форму.

Не менш важливим залишається і індивідуальний формат роботи, якщо сорому надто багато, його неможливо «виносити на групу», і можливість розділити свої переживання з однією людиною, бути прийнятою у цих почуттях – це також вже великий крок уперед.

На мою думку, коли людину приймають у її відмінностях, в її індивідуальності, це стає базою для самоприйняття, і для неї вже немає потреби соромити себе. Вона стає по-справжньому цілісною, а сором стає лише одним із почуттів, а не захльостує все. Але це довгий процес – дозволити собі поглянути на себе та на інших людей ширше та з добротою, а не з самоосудженням та самобичуванням. Одним із питань, що підтрімує на цьому шляху є: «Чи я так буду розмовляти з тим, хто мені подобається?», і саме ним мені хочеться завершити цю статтю.

Список використаних джерел

1. Изард К.Э. Психология эмоций. – СПб.: Питер, 2009. – 464 с.
2. Ильин Е.П. Психология совести. Вина, стыд, раскаяние. – СПб.: Питер, 2016. – 288 с. / URL: http://loveread.ec/view_global.php?id=53726 
3. Ильин Е.П. Эмоции и чувства. – СПб.: Питер, 2011. – 783 с.
4. Мэнсон М. Откуда берётся стыд и как с ним справиться. / URL: https://alpinabook.ru/blog/styd/ 
5. Пенти Иконен, Фил-Маг, Эеро Рехард. Происхождение стыда и его проявления. / URL:  https://psyq.ru/publications/rehard_shame.html 
6. Психология стыда // Короленко Ц.П., Психосоциальная аддиктология / URL: https://psyera.ru/5056/psihologiya-styda 
7. Реснек-Саннез Х. Стыд: желание быть на виду и потребность спрятаться. / URL: https://psyjournal.ru/articles/styd-zhelanie-byt-na-vidu-i-potrebnost-spryatatsya 
8. Стыд. / URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%8B%D0%B4