Ми, одесити, і ті, хто до нас приєднався, – щасливі люди, з багатьох причин. Навіть у найважчі часи, нам, не інакше як згори, надсилається велика втіха і підтримка. Обставини воєнного стану всіх нас позбавили спокою, розкидали, розділили, змусили жити за ритмами повітряної тривоги та комендантської години. Це при тому, що заборонено бувати на морі, що дуже сумно й навіть болісно. Але для нас відкриті театри, концертні зали, арт-простори. Як кажуть в Одесі: «Це, таки, щастя».
Людина не може довго жити в безпросвітному стресі. Потрібна психологічна реабілітація. Позитивні емоції просто необхідні. Це добре знають не тільки логотерапевти, це добре знає кожен, хто зазнав тяготи війни, горя, втрати та позбавлення. Так ось, в цьому сенсі, музика і театр – одні з найпотужніших джерел позитивних емоцій.
Скажу про театр. Що б ви не подивилися, комедію або трагедію, саме емоційне поле вистави, подібно водної стихії, дарує нові відчуття, оновлює сферу почуттів, дає імпульс до аналізу власних переживань (як ніби з боку), допомагає відновитися. Виставу, зрозуміло, вибираєте ви.
Багато улюблених артистів Одеси були змушені покинути місто, виїхати з дітьми в евакуацію або пішли на фронт. Дуже-дуже не вистачає тих, кого любимо. Але все ж в місті залишилися справжні живі легенди, і вони виходять на сцени театрів. Їх вік вже «не юний». Але які ж це справжні діаманти. Як же їх обожнюють глядачі!
Для мене, як і для всіх одеситів, що залишилися, неймовірною втіхою та великою радістю є те, що на сцену виходять народні артисти України Ольга Равицька, Наталія Завгородня, Борис Смирнов та заслужені артистки України Галина Кобзар-Слободюк та Валентина Губська (можливо, у воєнний час я побачила не всіх. І не знаю, хто ще залишився. Прошу пробачити). Думаю, що ті, кого я назвала – прекрасні. Важко порахувати кількість зіграних ними ролей не тільки у театрі, а й у кіно. Кожен вихід у виставі та кожна поява на екрані – подія. Тому що це завжди – вищий пілотаж акторської гри та справжній подарунок. Кожен (і кожна) з них заслуговує на окрему розповідь. Можливо, це – у майбутньому.
Зараз же, мені хочеться сказати, що у володарів статусу живої легенди є свої особливі підстави й спільні риси. Головна полягає у досягненні повної психологічної достовірності акторської гри. І це велика майстерність акторів старої школи. Глядач бачить та відчуває справжні переживання, перестає бачити декорації та відчуває повне занурення у пропоновану реальність. Цьому треба довго й ґрунтовно вчитися. До цього треба довго, працелюбно й наполегливо йти, багато років відточуючи своє вміння. Той, хто подолав усі труднощі шляху, досягає справжньої Майстерності та стає для глядача живою легендою.
Зараз, у наш тривожний час, відновлюючи сили, ми маємо подвійну радість. По-перше, ми не позбавлені зустрічей із мистецтвом. А по-друге, ми стикаємося із творчістю справжніх живих легенд театру. Дякуємо їм за професійний подвиг та людяність.
Від душі бажаємо здоров'я, бадьорості, творчого натхнення та мирного неба над головою!