Ми, одесити, і ті, хто до нас приєднався, – щасливі люди, з багатьох причин. Навіть у найважчі часи, нам, не інакше як згори, надсилається велика втіха і підтримка. Обставини воєнного стану всіх нас позбавили спокою, розкидали, розділили, змусили жити за ритмами повітряної тривоги та комендантської години. Це при тому, що заборонено бувати на морі, що дуже сумно й навіть болісно. Але для нас відкриті театри, концертні зали, арт-простори. Як кажуть в Одесі: «Це, таки, щастя».
Людина не може довго жити в безпросвітному стресі. Потрібна психологічна реабілітація. Позитивні емоції просто необхідні. Це добре знають не тільки логотерапевти, це добре знає кожен, хто зазнав тяготи війни, горя, втрати та позбавлення. Так ось, в цьому сенсі, музика і театр – одні з найпотужніших джерел позитивних емоцій.
Скажу про театр. Що б ви не подивилися, комедію або трагедію, саме емоційне поле вистави, подібно водної стихії, дарує нові відчуття, оновлює сферу почуттів, дає імпульс до аналізу власних переживань (як ніби з боку), допомагає відновитися. Виставу, зрозуміло, вибираєте ви.
Багато улюблених артистів Одеси були змушені покинути місто, виїхати з дітьми в евакуацію або пішли на фронт. Дуже-дуже не вистачає тих, кого любимо. Але все ж в місті залишилися справжні живі легенди, і вони виходять на сцени театрів. Їх вік вже «не юний». Але які ж це справжні діаманти. Як же їх обожнюють глядачі!
Для мене, як і для всіх одеситів, що залишилися, неймовірною втіхою та великою радістю є те, що на сцену виходять народні артисти України Ольга Равицька, Наталія Завгородня, Борис Смирнов та заслужені артистки України Галина Кобзар-Слободюк та Валентина Губська (можливо, у воєнний час я побачила не всіх. І не знаю, хто ще залишився. Прошу пробачити). Думаю, що ті, кого я назвала – прекрасні. Важко порахувати кількість зіграних ними ролей не тільки у театрі, а й у кіно. Кожен вихід у виставі та кожна поява на екрані – подія. Тому що це завжди – вищий пілотаж акторської гри та справжній подарунок. Кожен (і кожна) з них заслуговує на окрему розповідь. Можливо, це – у майбутньому.
Зараз же, мені хочеться сказати, що у володарів статусу живої легенди є свої особливі підстави й спільні риси. Головна полягає у досягненні повної психологічної достовірності акторської гри. І це велика майстерність акторів старої школи. Глядач бачить та відчуває справжні переживання, перестає бачити декорації та відчуває повне занурення у пропоновану реальність. Цьому треба довго й ґрунтовно вчитися. До цього треба довго, працелюбно й наполегливо йти, багато років відточуючи своє вміння. Той, хто подолав усі труднощі шляху, досягає справжньої Майстерності та стає для глядача живою легендою.
Зараз, у наш тривожний час, відновлюючи сили, ми маємо подвійну радість. По-перше, ми не позбавлені зустрічей із мистецтвом. А по-друге, ми стикаємося із творчістю справжніх живих легенд театру. Дякуємо їм за професійний подвиг та людяність.
Від душі бажаємо здоров'я, бадьорості, творчого натхнення та мирного неба над головою!
Якщо після прочитання цієї статті ви відчули, що деякі думки зачепили вас особливо сильно — це нормально. Іноді одна фраза може нагадати про те, що ми довго ховали всередині. Такі моменти — гарний привід зупинитися й прислухатися до себе. І якщо ви відчуваєте, що хочете поговорити, розібратися в собі, отримати підтримку — не відкладайте це надовго. На нашому сайті ви завжди можете звернутися по допомогу до психолога онлайн.