Дослідження динаміки прив’язаності в родинах, які мають дитину з церебральними проблемами

Дата публикации:  25 октября 2018 г.
0

«Насправді, "ідеальна" дитина –

це та, яку жорстоко обдурили».

Жанін Шоссгет-Сміржель 

Питання прив’язаності, зокрема сімейні стосунки, традиційно актуальні як у науковій, так і в прикладній психології. Вагомий внесок у дослідження проблеми прив’язаності в сімейних стосунках зробили Дж. Боулбі, його попередники: К. Лоренц, І. Херманн, Р. Шпіц, Д. Берлінг, Р. Хайнда та послідовники: М. Ейнсворт, Н. Каплан і Д. Кессиді. Психологія материнства є порівняно молодою галуззю наукового знання, формування якої пов’язане з дослідженнями таких західноєвропейських вчених, як З. Фрейд, А. Фрейд, К. Хорні, Е. Еріксон, Д. Віннікотт, Дж. Боулбі, М. Ейнсворт та інші. Вагомий внесок у систематизацію підходів до вивчення материнства зроблено Г. Г. Філіповою. Психологічні характеристики батьків «особливих» дітей досліджували Г. Девід, М. Ліндер (1978), Б. Голдберг (1962), К. Стивенсон (1968), Г. Фюр (2003) та інші. 

Особливий інтерес автора привернула проблема прихильності в сім’ях з дітьми, що страждають на ДЦП, оскільки через органічні порушення вона набуває форми «абсолютної прихильності», як дитини до матері, так і матері до дитини. 

Висновки та спостереження, які автор описує в цій статті, є результатом більш ніж 15-річної психологічної практики роботи із сім’ями з особливими дітьми (з ДЦП, аутизмом, когнітивними порушеннями та ін.) і 4-річного PhD-дослідження сімей з дітьми хворими на ДЦП на базі дитячого реабілітаційного центру ім. Бориса Літвака у м. Одесі. Це дозволило автору виявити деякі закономірності межпоколінної трансляції порушень родинної системи, а також те, що ця динаміка розповсюджується на широкий спектр органічних патологій розвитку дитини. 

У дослідженні брали участь 154 сім’ї, з них 102 сім’ї, діти в яких хворі на ДЦП, та 52 сім’ї, що виховують здорових дітей. Акцент ми зробили на відносинах в диаді «жінка та її мати» і дослідженні профілю особистості жінок, які виховують дитину з ДЦП. Ми вивчали етапи дорослішання дівчинки (матері дитини з ДЦП), специфіку сімейних відносин і структуру сім’ї до третього коліна, якість прихильності у сім’ї, підлітковий період і особливості сепарації дівчинки від власної матері, формування жіночої ідентичності, готовність до материнства, період вагітності та ставлення до дитини в післяпологовому періоді, психологічні захисти та ін. 

«Все, що замовчується в першому поколінні, друге носить у своєму тілі», — цей вислів Ф. Дальто точно відображає провідну ідею нашої статті, в якій ми описуємо динаміку розвитку стосунків в сім’ях від симбіотичного зв’язку в диаді «жінка та її мати» до абсолютної прихильності в другій діаді — «матері з її дитиною, хворою на ДЦП». В другій диаді ми простежуємо як прихильність жінки до своєї матері, так і патологію в її стосунках з дитиною в проективному переносі. 

Психологічна зрілість, як умова здорового материнства. 

Материнство — це комплексний біологічний, психологічний, індивідуально-особистісний, соціальний, культурний феномен, завдання якого не лише формування середовища для становлення особистості дитини, але й розвитку особистості самої жінки, розвиток і зміна структури сімейних та соціальних стосунків в цілому. Здорове материнство можливе за умови психологічної зрілості, здоров’я і психологічної готовності жінки до материнства, а це — весь період онтогенезу майбутньої матері. З раннього дитинства психіка дівчинки формується з орієнтацією на те, що їй належить виконати її найважливіше призначення — дати початок новому життю [1]. Спочатку від батьків, потім від найближчого соціального оточення дівчинка сприймає віками сформовані установки щодо материнського образу. Під їх впливом формуються індивідуальні риси, які знадобляться їй для реалізації своєї материнської функції. Процес цей дуже складний, оскільки не завжди установки, які отримує дівчинка, що дорослішає, дійсно адекватні і сприяють здоровому розвитку її материнських інстинктів. Залучена в складну і часто неоднозначну систему сімейних зв’язків, дівчинка стає учасницею внутрішніх сімейних стосунків, які майже завжди неусвідомлено формують профіль її особистості, як дзеркало довкілля [2]. 

В силу своєї професійної діяльності спостерігаючи структури внутрішніх стосунків в сім’ях, що виховують дитину, хвору на ДЦП, ми мали можливість відстежити ці процеси в їх крайніх патологічних формах. У ході досліджень психологічних особливостей жінок, які народили хвору дитину, ми виявили, що в них багато спільного. Має місце чітко означений профіль особистості жінки, схильної народити нездорову дитину. Є підстави стверджувати, що, можливо, не загальна біда — хвороба дитини — робить цих жінок схожими, а, навпаки, їхні однакові психологічні особливості призводять до того, що вони народжують хвору дитину.

Однією з найяскравіших загальних особливостей цих жінок є відсутність сепарації з їхніми матерями. У певному віці, коли вони самі були дітьми, їхні стосунки з мамами зовні могли здаватися чудовими — дружніми, близькими, погодженими (80 % матерів з дітьми з ДЦП виховувалися в повних сім’ях і 80 % їхніх бабусь жили в повних сім’ях). Проте, коли ретельніше дослідити, можна помітити гіперконтроль матері, її тотальну керівну роль і, відповідно, відсутність ініціативи і навіть власної думки у її доньки. У підлітковому віці в силу онтогенетичних закономірностей відбувається сепарація дітей, що дорослішають, від своїх батьків, а, з іншого боку, цей вік є сенситивним для формування жіночої ідентичності дівчинки. Але в сім’ях, де є діти с ДЦП, багато в чому, під впливом проблем особистості мами, ці нормативні процеси не відбуваються. Замість того, щоб інтегрувати в себе усі (часто суперечливі) грані материнського образу, у дівчинки формується однобоке, ідеалізоване, а тому нереалістичне уявлення про себе, як про матір у майбутньому. Оскільки її мама не залишила права бачити в ній негативні риси, дівчинка вимушена прийти до думки, що і вона, коли виросте, не має права на помилку, а має бути «ідеальною в усіх відношеннях мамою». Дослідження, проведене за допомогоюопитувальника Г. Г. Філіпової «Онтогенез материнства», показало, що ці жінки задовго до народження дитини найбільше боялися народити хвору дитину, боялися не бути «ідеальними». Чи не є хвора дитина втіленням тих «хворобливих» уявлень, які сформувалися під впливом нерозривно пов’язаної диади «мати — донька»? 

Показово, що, маючи власних чоловіків і народивши своїх дітей, для таких жінок найголовнішою людиною у світі залишаються матері, які продовжують керувати їхнім життям. Наявність хворої дитини в цій ситуації виступає «причиною», «поясненням» надзвичайної ролі мами (бабусі, тещі) в житті молодої сім’ї: «У мене ж хвора дитина, як же я впораюся без допомоги мами?!» При такій схемі сімейних відносин батькові дитини так само надається другорядна роль — в основному, як «кореня будьякого лиха», на якого жінка спрямовує всі свої негативні емоції: «він не допомагає, він винен, він залишив мене наодинці з хворою дитиною. Одна мама мені підтримка». І при цьому жінки намагаються вирішити задачу, обумовлену їхнім інфантілізованим особистісним профілем: «як вести себе так, щоб заслужити мамине схвалення». Це завдання не вирішується, оскільки на невдоволенні матері своєю донькою тримається цей зв’язок: донька нескінченно прагне заслужити схвалення, а мати залишається незадоволеною і такою, що постійно її критикує. Якщо мати схвалить вчинки доньки, це буде означати, що їй поруч більше нічого робити, донька відтепер сама впорається, і матері треба починати жити своїм життям, чого вона не вміє за визначенням. 

Деякі статистичні відмінності у відповідях мам дітей з ДЦП (МД) і мам здорових дітей з контрольної групи (МК).

  1. Мами (МД) в дитинстві менше, в порівнянні з мамами (МК), грали в динамічні ігри (r = 0,21). Дівчатка були слухняні, «не стрибали», любили гратися з ляльками. Можливо, це виробилося як бажана слухняність для мами. 
  2. При цьому ігри в ляльки (МД) були переважно самостійні, комунікації з мамами в іграх було менше (r = -0,27), ніж у мам (МК), що може говорити про прояв відстороненості в стосунках і компенсації цього недоліку в спілкуванні зі своєю нездоровою дитиною. 
  3. На питання: «Коли вперше в дитинстві ви побачили немовля, що ви робили»? У мам з групи ДЦП достовірно менше відповідей про те, що вони дивилися на немовля (r = -0,22), але, на рівні тенденції, вони більше годували його. Можливо, вже в дитинстві склалися позиції уникнення в складному перенесенні та ідентифікації. 97 % мам з групи ДЦП згадують, що при спілкуванні у дитинстві їхня мама завжди дивилася їм в очі, коли вела з нею відверті розмови, коли з’ясовувала правду, дорікала, проявляла невдоволення. Спілкування, при якому має місце прямий погляд в очі, — це не лише особливий рівень відносин, при якому формується диада прихильності, а це й дуже чітка демонстрація субординації. У тваринному світі той, хто дивиться в очі, — це лідер, який стежить і контролює. Для деяких дівчат такий погляд мами в поєднанні з очікуванням похвали від неї стає системоутворюючим, таким, що вибудовує все її життя. В цьому випадку донька готова на те, щоб відмовитися від своїх бажань і ні в чому не проявляти ініціативу. Якщо це не вдається, дівчина відчуває сором. Сором поєднується з бажанням сховатися, «провалитися крізь землю», відмовитися від власної ідентичності, для того, щоб забезпечити прийняття з боку батьків. Часто буває, що мати намагається вирішити свою власну проблему, використовуючи почуття сорому за дитину. При спілкуванні з дітьми з ДЦП їхні мами часто не контактують з ними поглядом. І це не тільки тому, що їх складно повернути до себе, коли діти сидять у них на колінах. Мами дітей з аутизмом теж намагаються не зустрічатися з дітьми поглядом. Можливо, в цьому проявляється несвідома установка мами на руйнування контролюючого контакту зі своєю власною мамою. 
  4. У порівнянні з контрольною групою мами дітей з ДЦП у своєму власному дитинстві менше відчували підтримку (r = 0,20) і допомогу (r = 0,14) своїх мам. 
  5. У спогадах про дитячі «кошмарні сни» — відповідей «не було» достовірно менше у мам з групи ДЦП. Так, внутрішнє напруження у дівчаток, які потім народили хворих дітей, було більшим. Але дивує те, що в групі (МД) з адекватною прихильністю дівчатка частіше не пам’ятають ані про кошмарні сни, ані про своє дитинство, взагалі, витіснивши абсолютно всі спогади. Жінки (МД), у яких встановлено амбівалентний стиль відносин з матір’ю, визнають, що кошмари снилися, і це мало місце в більшості випадків. 
  6. Вже в період материнства є різниця в розумінні емоційного стану власної дитини. Воно менше в групі (МД). На питання: «З якого віку Ви почали розуміти стан дитини?», у мам з групи ДЦП достовірно менше відповідей: «відразу» (r = - 0,20), і більшість із них відповіли: «важко сказати». 
  7. Для мам з групи (МД) більш характерна післяпологова депресія. 
  8. На питання: «Опишіть, що Вас найбільше хвилювало під час вагітності, чого Ви боялися?», у мам з групи ДЦП високо достовірно менше відповідей: «нічого не боялася» (r = - 0,44), а також достовірно менше їх відповіли, що «відчувають страх втратити дитину» (r = - 0,27), порівняно з мамами здорових дітей. Дуже показово, що в групі мам з дітьми з ДЦП утворилася окрема категорія відповідей: «був страх за здоров’я дитини». Тобто ці жінки задовго до пологів найбільше боялися народити хвору дитину, часто уявляючи те, що сталося потім в пологах та після них. Ми враховуємо, що мами відповідали вже тоді, коли дитина народилася, і було ясно, що у неї є проблеми, і в цьому випадку могло з’явитися ретроградне перенесення та гальмування перед позитивною відповіддю на варіант «нічого не турбує». 

Механізм витіснення проблеми. Дитина — симптом сім’ї. 

Дитина з ДЦП в проективній ідентифікації накопичує материнські страхи і ображається на мати за те, що вона тримає її на дистанції. А матері важко емоційно наближатися до тієї частини своєї проблеми, яку вона в дитині «розмістила». Їй тепер добре, вона полегшила свою долю, спроектувавши те, що для неї є неприйнятним в собі, на дитину. Після цього вона дистанціюється від дитини. Однак, дистанціюючись, мати позитивно оцінює свою дитину і своє ставлення до неї, адже все, що їй не подобається, витіснене і знаходиться поза її контролем. Дитина ж, навпаки, бачить в матері ту частину, яку мати не хоче в собі бачити, і це розчаровує дитину. В результаті отримуємо асиметричну картину — дитина не дуже добре ставиться до матері, але тягнеться і вимагає її. Мати, навпаки, добре ставиться до дитини, але емоційно дистанціюється від неї і чинить опір зближенню. Вона тягнеться до минулого, оскільки відносини з її власною матір’ю не вирішені. Більшість матерів одноосібно виховують дитину, і не тільки через слабкість та нарцисизм батька, але й тому, що в об’єктних відносинах для нього не передбачено місце. Батько дитини виконує лише роль контейнера негативних емоцій жінки — конфлікт витіснений і вимагає балансу. 

І якщо під час вагітності та першого року життя, коли мама і дитина мають, за словами Віннікотта, «одну психіку на двох» [5], мати не може сама впоратися зі своїми страхами і психотичним розщепленням, тоді, в омніпотентній єдності з мамою дитина може врятувати її психічний стан, контейнуючи в собі її проблеми. Еволюційно важливо зберегти репродуктивну жінку, і хвора дитина стає заручником маминої проблеми. 

Особливості психокорекційної роботи з мамами дітей з ДЦП. Якість прив’язаності у мам (МД) до своїх власних мам: 46 % респондентів назвали прив’язаність «міцною» (2), а 32 % — «тривожною», 50 % — «сепарація незавершена із збереженням залежності». «Адекватна» — у 35 %. 

Для 50 % опитуваних цінність дитини — підвищена, у 26% — адекватна. Для цієї категорії матерів (МД) характерні такі психологічні захисти, як заперечення і реактивне утворення. У запереченні вони не просто відкидають небезпечну ситуацію, але ще і замінюють її на якусь уявну і безпечну. Це та сама «втеча» у фантазію, казку, яка характерна для дитинства. «Потрібно вірити, що станеться чудо», коли це не трапляється, кожен раз йде неминучий «обвал». Реактивне утворення проявляється в тому, що матері ненавидять тих, кого люблять, і ображають тих, до кого відчувають вдячність. Це могло з’явитися як захист, коли з’явилися агресивні почуття, але ще раніше, на досвіді спілкування доньки з мамою, вже перевірено, наскільки це небезпечно не вміти тримати агресію в руках. 

Досліджувані знаходяться в пре-депресивній позиції, не допускаючи появи тривоги і усвідомлення своєї амбівалентності [6]. Не інтегровані у їхній свідомості образи «хорошої» та «поганої» матері, розуміння того, як бути «достатньо хорошою мамою для своєї дитини [5]. Жінка, яка пригнічена своєю матір’ю і беззаперечно реалізує її волю, веде себе так само і по відношенню до своєї дитини — авторитарно, з гіперопікою [3], не залишуючи дитині права на ініціативу і власні бажання (що приймає «природні форми реалізації» у догляді за дитиною з ДЦП). Мама впевнені, що в її житті є проблеми тільки у дітей, а ті матері, які зуміли усвідомити свої проблеми і опрацювати їх, згодом мали якісні поліпшення в реабілітації дітей (підвищувалася активність контакту, емоційної та фізичної взаємодії, що викликало гордість батьків). 

Матері дітей, хворих на ДЦП, мають тенденцію знаходитися в стані екзистенціальної кризи, їхня тимчасова орієнтація переважно спрямована в минуле, вони внутрішньо пасивні і у них відсутня мотивація до змін. Їх відрізняє нерішуча поведінка в стресових ситуаціях і більше прагнення до проблемно-орієнтованого копінгу. 

Психологічні характеристики цих матерів вказують на наявність у них так званого морально-мазохистичного характеру. Терапія особистості матерів з такою структурою дуже трудомістка, матері потрібно накопичити величезний ресурс для змін і знайти в собі сили для формування стійкого образу власного «Я». 

Рекомендації в роботі.

Враховуючи все вищеописане, можна запропонувати наступні рекомендації в роботі: 

  • на початку роботи можна порадити їм фізичну активність в якості терапії. Це підвищить зв’язок з власним тілом та реальністю і допоможе у реабілітації дитини, оскільки, маючи з дитинства нелюбов до рухливих ігор, ці матері несвідомо ігнорують активний рух і домашні заняття з дитиною ЛФК. Рекомендуючи групові заняття ЛФК для мам, ми забезпечимо зростання стійкого образу власного «Я» та більш активне підключення до процесу лікування дітей.
  • спостерігаючи тенденцію у мам до перекладання роботи зі своїми дітьми на фахівців і зменшення власної ініціативи в роботі, важливим є усвідомлення ними величезного власного сорому і страху своєї ініціативи, що допоможе їм бути більш відповідальними у роботі з дітьми. 
  • в дослідженнях відносин з матер'ю дуже розмиті уявлення про справжній стан дівчинки і про віру її у себе: чи дівчинка хотіла їх такими бачити, чи сама надавала їх матері, стаючи її захистом. Таким чином, механізм проективної ідентифікації, сформований жінкою в її стосунках з матір’ю, використовується як системний механізм психологічного захисту, що діє трансцендентно від покоління до покоління. Очевидно, що завдання такого роду найчастіше перевищують психічні можливості дитини і призводять до травматогенної ситуації. Тобто дитина як би бере на себе складну психічну проблему, з якою не змогла впоратися її мати і, можливо, бабуся. 

В культурних традиціях багатьох народів, виходячи заміж, жінка переходить жити в сім’ю чоловіка. Це сприяло її сепарації від мами, зі свекрухою у неї не будуватиметься конфронтація проти чоловіка і є ймовірність у формуванні з чоловіком міцної прихильності.

Висновки.

У традиційній медицині, головним та іноді єдиним об'єктом (а не суб'єктом) є не мама, а хвора дитина. Отже, лікування піддається не стільки причина, як наслідок психічного розладу. Проте, інтерперсональний підхід надає більше варіантів впливу та більше надій на компенсацію.

Таким чином теоретичне та емпіричне дослідження показало, що корінь проблем в сім’ях, які виховують дитину з церебральними проблемами, — це симбіотичний зв’язок матері дитини зі своєю матір’ю. В картині світу матері хворої дитини немає місця ані дитині, як особистості, ані чоловікові, батькові цієї дитини. Вона знаходиться під владою своєї матері, яка, одного разу і до тепер, блокувала її ініціативу, її думку, її право на власний вибір. 

Від жінки очікується продуктивна робота з дитиною, а вона не в змозі бути ініціативною, оскільки сама не пройшла свій власний етап прояву ініціативи. Таким чином, запропонована психокорекційна програма спрямована на роботу саме з цими жінками, на вирішення їхнього багаторічного внутрішнього конфлікту з самими собою з приводу взаємин з їхніми матерями.

Список використаних джерел:

1. Филипова Г. Г. Психология материнства. – М.: Издательство Института Психотерапии, 2002.
2. Реутская Н. Г. Ребенок-инвалид в семейной системе как фактор, осложняющий сепарационные процессы // Журнал практической психологии и психоанализа, 2006, №2.
3. Балзам Р. Mать внутри матери // Журнал практической психологии и психоанализа, 2005, №2.
4. Бриша К. Х. Терапия нарушений привязанности: От теории к практике. - ИП РАН «Когито-Центр», 2012.
5. Винникот Д. В. Маленькие дети и их матери. - М.: Класс, 1998.
6. Кейсмент П. Ненависть и контейнирование // Журнал практической психологии и психоанализа, 2004, №2.