«Коли ми дорослішаємо, то намагаємося розвинути у собі
риси характеру, які б врятували наших батьків» – Ален де Боттон
Як часто від своїх (або чиїхось) батьків, ви чули таку фразу: «Ми надали тобі їжу, дім та одяг, а тобі завжди чогось не вистачає»? Після такої фрази зазвичай слідує гучний хлопок дверима або ще більше лаяння, на яке дитина одного з таких батьків може зреагувати по-різному. Зазвичай такі батьки не розуміють, що задоволення фізичних потреб своєї дитини не означає повне задоволення її потреб, часто вони відкидають дуже важливу частину своєї дитини – емоційну сферу життя.
Постає питання «чому?», адже це в інтересах батьків виховати людину, яка фізично сильна та емоційно міцна. Відповіддю на це питання може стати безліч причин, але найважливіша та найоб’ємніша причина емоційного віддалення батьків від своєї дитини постає в дитинстві самих батьків. Найчастіше дорослі люди, які самі по собі не досягли емоційної гармонії з собою, виховують дітей, які не зможуть побудувати міцні емоційні зв’язки зі своїми дітьми, а ті зі своїми, та це буде продовжуватися доти, доки хтось не спробує «зламати» цей ланцюг невдач.
Я не вважаю, що наші батьки та наші бабусі з дідусями робили ці та інші помилки навмисно, щоб нашкодити своїм дітям. Переважно за їх помилками стоять інші, більш глобальні, проблеми. Наприклад, дуже поширена проблема, яка існує вже дуже давно – тиск на жінку з боку соціуму щодо народження дитини, незалежно від того бажає вона цього чи ні. Зазвичай це потрібно зробити до тридцяти років та обов’язковою умовою є перебування на той момент у шлюбі.
Пов’язати це з нульовим рівнем статевої освіти у закладах навчання, недоступністю контрацептивів для певного прошарку населення, табу на позашлюбні стосунки – та виходить так, що у сім’ях, де мати та батько не були спроможними зірвати з себе такі «кайдани», більшість дітей народжуються в сім’ї, яка заздалегідь приречена на нестачу близькості.
Як ще один приклад, можна згадати про тиск того самого патріархального режиму, який забороняє чоловікам проявляти емоції. Постає питання, як можна виховати емоційно зрілу людину, якщо з дитинства тобі забороняли плакати та скаржитись на проблеми, тим самим пригнічуючи емоційний стан? Така система створює сумних, агресивних та незадоволених життям людей. У такому випадку, потреби дітей майже завжди програють батьківським інстинктам виживання, якими вони навчилися керувати протягом свого життя. На нас завжди був тиск з боку систем, в яких ми живемо, та, на жаль, не всі мають привілеї не підкорюватися ним.
Здебільшого, діти емоційно віддалених батьків мають страх щодо прояву своїх емоцій та емоцій інших людей. Цей страх з’явився, бо у дитинстві їм не надали можливості відчути емоції в здоровому ключі. Вони бояться плакати, бо не знають чи буде кінець сльозам. Вони бояться вибудовувати необхідні мури у відносинах, бо не знають, що насправді вони не є якимось бездонним колодязем з вимогами до партнерів.
Також вони бояться якихось сильних емоцій з іншої сторони, тому намагаються не виводити відносини з рівня спокою. З іншого боку, ті люди, в яких у дитинстві єдиним способом звернути до себе увагу батьків були суперечки та крики, будуть намагатися відтворити такі відносини й у романтичних стосунках, роблячи «з мухи слона» або навмисно створюючи суперечливі ситуації.
Потребу людини кохати та бути коханою виділяв, як одну з найважливіших потреб, ще Абрахам Маслоу у своїй відомій «піраміді Маслоу». Великий психолог поставив цю потребу на третє місце, де потреба поступилася лише фізіологічним потребам людини та потребі у безпеці. Ми з дитинства вчимося задовольняти свої потреби тим чи іншим способом, використовуючи певні, здобуті у процесі життя, навички.
Діти емоційно незрілих батьків будуть будувати свої стосунки на тому ж принципі, з яким вони зустрілися у дитинстві – принципі голодування. Цей принцип є дуже простим у розумінні – люди, яким не вистачало любові та турботи у дитинстві, будуть шукати їх повсюди, так само як людина, яка перебувала у пустелі без води, буде радіти навіть росі на листях. Це буде проявлятися у багатьох формах: деякі будуть вступати в незначні стосунки, деякі перетворять потребу любові в адиктивну поведінку, а деякі будуть виступати яскравим прикладом конформізму. У книзі Лорен Єден «Відродження левиці. Поеми» є дуже гарна міні-поема: «Якщо тебе не годують коханням зі срібної ложки, ти навчишся злизувати його з вістря ножа», котра добре описує дану проблему.
Інколи можна побачити, що дорослі діти емоційно незрілих батьків беруть провину за неправильну поведінку батьків на себе. Вони вважають, якби вони поводили себе краще, були круглими відмінниками та навіть були ініціаторами доброї поведінки, то батьки давали б їм свою любов. Але, на жаль, це не так. Не можна «завоювати» любов у емоційно незрілих батьків, бо вони самі не змогли довести до кінця власний емоційний розвиток. Таким чином вони не в змозі дати своїм дітям підтвердження того, що вони цінні та унікальні. Діти таких батьків значно більш відкриті до емоційної самотності. Дуже важливо зрозуміти, що відсутність батьківської уваги не характеризує дітей – воно характеризує саме батьків.
На мою думку, трагедія полягає у тотальній самотності, яку відчувають усі залучені у таку ситуацію на майже всіх етапах життя. Діти ростуть у сім’ї, де вони знають, що їх люблять, але можуть не відчувати ніякого прояву любові до себе. Коли такі діти дорослішають, то вони відчувають, нібито це неможливо, подолати цю відстань та дозволити собі відчути близькість, відчути як необмежено та інколи нестерпно відчувається кохання. Вони здригаються від прояву чистого неосяжного кохання, та знов і знов бачать, як тяжко буде комусь їх полюбити. Для них, любов назавжди пов’язана зі вже давно знайомим відчуттям холоду та відстані. Та інколи, вони не усвідомлюють, що їх батьки відчувають теж саме.
У висновку можна сказати, що дана проблема була та, на жаль, залишилася актуальною навіть у сьогодення. Однак, беручи до уваги стрімкий розвиток у сфері навчання батьків вихованню (безліч книжок, статей, журналів), існування різноманітних стилів щодо навчання та виховання дітей, руйнування минулих стигм виховання, стрімкий розвиток захисту прав жінок у соціумі та ін., можна сподіватися, що у майбутньому проблема емоційного відчуження батьків та дітей стане все менш та менш різкою.
А поки, нам треба пробачити своїм батькам те, що їх батьки зробили з ними.