24 лютого 2022 року розпочалося вторгнення російської армії на територію України. Цей день став для українців днем поділу життя на два етапи: до і після. Життя «до» легко схарактеризувати: спокійне, безтурботне, повне розваг, подорожей, прогулянок, сміху, гарного настрою. Загалом, можна сказати «кольорове життя». І воно було абсолютно різним для кожної людини.

Кожен навчався або працював над досягненням своїх особистих цілей та мрій, планував своє майбутнє, будував плани на закінчення пандемії ковіду, будував стабільний капітал тощо. І дуже часто українці мріяли про одне – аби закінчився ковід. Пропоную вам згадати одну цитату: «Бійтеся своїх бажань». І дійсно, часи ковіду минули. Але почався етап життя «після». Вторгнення почалося несподівано – о 4 годині ранку, як і в пісні «22 червня, рівно о 4 годині», хоча вибрали іншу дату.

Життя «після» почалося для українців максимально несподівано. Як його можна схарактеризувати? Хаос, небезпека, страх, невпевненість, біль, сльози, сірість, безлад, автомобіль, кордон. З цього моменту життя українців почало виглядати як чорно-білі фільми – радість життя минула. І саме в цей момент у всіх українців сформувалося одне єдине бажання, про яке ніхто не говорить вголос, але всі розуміють, яке саме.

Мільйони українців покинули свої домівки й поїхали на зустріч невідомому, тікаючи в безпечне місце, залишаючи все дороге та знайоме. Але при цьому ще більше українців залишалися у своїх будинках, намагаючись прийняти нову реальність, в якій кожен день був схожий на страшенно написану рутину – повітряна тривога, підйом, тривога, похід у магазин, тривога, приліт, черговий приліт, крики, сльози, підвал, страх, надія, приліт, вечеря, переривчастий сон. І так по колу. Але що відбувалося у свідомості решти українців? Це хороше питання. Пропоную розглянути його глибше. 

Разом з початком наступу російської армії, українці починають процес відрази до росії і всього, що з нею пов'язано. І це зрозуміло, адже як можна не мати відрази до тих, хто позбавив вас дому, стабільності, безпеки, а іноді і близьких людей. Разом з розвитком відрази, мовна дискримінація в країні починає посилюватися.

Давайте трохи повернемося в минуле. До 2012 року відсоток українців, які спілкуються російською мовою, був досить високим, особливо в південно-східному регіоні України. З 2012 року більшість українців почали переходити на державну мову – українську, як на роботі, так і в повсякденному житті. Але варто зазначити, що південно-східний регіон України досі в основному спілкувався російською мовою. І я зараз не кажу про маленькі села чи селища міського типу, я говорю про великі міста, такі як Одеса, Миколаїв, Харків, Херсон, Маріуполь і так далі.

У 2019 році був прийнятий закон, згідно з яким сфера послуг повинна була перейти на українську мову, незалежно від регіону України. І саме тоді почали фіксуватися перші випадки мовної дискримінації: жителі західних областей України приїжджали в південно-східні регіони і, почувши російську мову, вважали своїм обов'язком зробити зауваження тим, хто розмовляє, вказати, що їх діалог має вестися українською мовою. І коли російськомовний українець приїжджав у західні регіони, він стикався з відвертим знущанням: з ним відмовлялися розмовляти. Відмовлялися обслуговувати або допомагати тільки через мову, якою він говорив. Мені здається, що це стало першим поштовхом до мовної битви України, якщо її можна так назвати.

Зараз хотілося б зробити невеликий відступ і наголосити, що я жодним чином не стверджую, що українці не повинні знати українську мову. Ні, навпаки, я вважаю, що кожен громадянин країни зобов'язаний знати державну мову і при необхідності спілкуватися нею. Я не наполягаю на тому, що в південно-східному регіоні України люди повинні спілкуватися російською мовою. У цій статті хотілося б передати думку того, що в наш час тут немає місця мовній дискримінації, а є місце для поваги й підтримки між українцями. 

З початком вторгнення починається вирішальна фаза відрази українців до всіх росіян. На початку повномасштабної війни, більша частина східного регіону України була окупована російськими військами. Що ж насправді відбувалося на тих територіях? Це, в повному обсязі, відомо лише українцям, які були заручниками тієї ситуації. Що відбувалося в той час на решті території України і з українцями, які виїхали за кордон? Як я вже говорила раніше, почався процес відрази, в тому числі і до російської мови. Більшість українців перейшли на державну мову як у робочій сфері, так і в повсякденному житті. Саме в цей період часу мовна дискримінація досягла свого піка. 

Який прояв починає набувати ця мовна дискримінація? Різне. Знущання, образи, приниження. І в чому вся причина? В тому, що той чи інший українець не перейшов на українську в спілкуванні. Влітку 2022 року військові з ЗСУ опублікували розмовне відео в соцмережах. Тема відео зараз не має значення, але те, як на нього відреагували деякі українці, має велике значення. Відео було записано російською мовою, після чого дуже багато людей в коментарях стали писати одне і те ж питання: «Чому не державною?». У цьому відео їх не хвилювало нічого, крім мови спілкування. Замість того, щоб подякувати людині, яка захищає всю країну, ризикує життям, почалися сварки через мову спілкування. І багатьох українців, які надовго виїхали з країни, цікавило питання про те, чому ЗСУ не розмовляють виключно українською мовою.

Дуже багато українців виїхали за кордон та опинилися в складних ситуаціях. Це стало початком створення чатів в соціальних мережах: допомога з житлом, їжею, одягом, розташуванням тощо. І найбільший прояв мовної дискримінації почався саме в таких чатах. Здавалося б, всі повинні об'єднуватися, допомагати один одному, підказувати, але всі почали сваритися через мову спілкування. Всім було все одно – це молода дівчина, мама з дітьми, люди похилого віку. Якщо хтось писав російською, починали сипатися погрози й образи.

Більш того, в правилах чату не було запису про те, що спілкуватися можна виключно українською мовою (але навіть якщо вона була, тоді це можна було б вважати примусом). Мені здається, що можна було просто спокійно попросити людей спілкуватися українською мовою і, оскільки було б спокійне прохання, люди б прислухалися. Але принижувати й ображати людей за спілкування іншою мовою – прямий прояв мовної дискримінації. 

І ніхто не задумувався над питанням «чому українці спілкуються російською мовою?». Основною причиною може бути страх. Дозвольте мені пояснити, що я маю на увазі. Багато українців, які проживають на півдні та сході, все життя розмовляли російською мовою. Так, вони, звичайно, розуміли українську мову, але не розмовляли. Причини цього можуть бути різні, але це не має такого великого значення. І тепер, коли всі різко перейшли на українську мову, вони просто бояться помилитися, адже тоді на них може повалитися і шквал критики. Крім того, є страх неправильно вимовляти або використовувати певні слова, і просто страх щось змінити в житті, тому що дуже важко відмовитися від того, до чого ви звикли за все життя.

Другою причиною може бути осуд. Якщо все коло спілкування продовжує говорити російською, то ви ніколи не зможете бути на 100 % впевнені, що не зіткнетеся з осудом при переході на українську мову. Безсумнівно, дуже багато людей підтримують зміну мови спілкування своїх знайомих, але також дуже багато людей починають це засуджувати, вимовляючи фрази на кшталт «став патріотом тільки через війну» тощо. 

Варто відзначити деяких українців, які перейшли на українську мову при спілкуванні з незнайомими людьми, розмові в соціальних мережах тощо. Але в спілкуванні між родичами й близькими друзями вони використовують російську мову. Здавалося б, їх не варто критикувати якимось незнайомим людям, адже вони розмовляють з ними українською мовою, але ні. З мого досвіду, це ті українці, які найбільше піддаються образам й знущанням з боку оточення.

Чим це виправдано? Словами, що людина спілкується такою красивою українською мовою з усіма, так чому ж від неї чути російську мову. Але це абсолютно неправильно. Немає виправдання будь-якому приниженню, образі або знущанням. Через це багато таких українців починають відчувати провину за те, що вони спілкуються звичною для них мовою з близькими друзями. Іншими словами, вони перестають відчувати себе в безпеці при спілкуванні з родичами, друзями. І це абсолютно неправильно, коли людина не відчуває себе в безпеці. І зовсім неправильно стороннім втручатися в особисте життя конкретної людини.

Мені здається, що це можна порівняти з тим, якби якась жінка на вулиці сказала, що колір паркету у вашому будинку – неправильний. Відразу виникає питання – що позабув незнайомець вдома? Так само і з мовою. Сторонні не повинні втручатися в розмови близьких людей. Це явний прояв неповаги та мовної дискримінації. Та й сама людина, в першу чергу, повинна відчувати себе в безпеці й не відчувати провини за спілкування з близькими людьми у звичній для них формі.

Знову ж таки, я жодним чином не намагаюся донести думку про те, що українці південно-східного регіону України повинні говорити російською мовою. Хотілося б донести думку, що в наші часи, в актуальній ситуації, потрібно не принижувати, не ображати й не знущатися з російськомовного українця. Адже у 2023 році, коли на території України вже не перший рік триває повномасштабна війна, серед однодумців немає місця булінгу чи приниженню, має бути місце виключно для підтримки. 

Дуже хотілося б провести «пізнавальну бесіду» з будь-ким, хто хоча б раз у житті дорікав, ображав або говорив щось людині, яка говорила мовою, що не відповідає мові розмови цієї людини. Але, на жаль, зробити це неможливо. Що можливо в даній ситуації? Намагатись донести до всіх, що важливо не дивитися на наші відмінності, важливо бачити нашу схожість. Важливо пам'ятати, що ми всі боремося з одним і тим же ворогом, ми всі робимо одне і те ж. Варто пам'ятати, що ми всі одна нація, яка повинна підтримувати будь-кого. Ми не такі, як вони, які готові віддати своїх близьких на вбивство. Ні, українці аж ніяк не такі. Українці – найсильніша нація, яка здатна об'єднатися в один момент і дати відсіч ворогові.

 

Тож об'єднаймося у всьому! Не засуджуйте людей за мову спілкування, не засуджуйте людей за їх комфорт, ким би людина не була – воїном ЗСУ, жителем півночі, півдня, сходу, заходу України, приїжджим іноземцем й навіть просто бездомним на вулиці. Настав час показати всьому світу, наскільки сильна українська нація. Зараз саме час об'єднатися для виконання нашого спільного бажання, про яке ніхто не говорить вголос. Настав час раз і назавжди спопелити проблему мовної дискримінації серед одного народу.