Книга далась мені легко. Кожна глава – маленька історія чоловіка різного віку, починаючи від зародка і до сорока. Та перш ніж розповісти про свої враження від прочитаної книги, доречно, певне, обґрунтувати свій вибір.
По-перше – ця книга охоплює широкий віковий діапазон. У віковій психології багато уваги відводиться дитячому віку. В дитячому віці у психіку людини закладається базис, з яким вона живе все життя, або з яким все життя бореться.
Особисто себе відношу до другої категорії – все свідоме життя долаю наслідки дитинства. І через те, що у фазу «як не повторити помилок у вихованні» я ще не вступила, наразі мені актуально розібратись в тому, як допомогти побороти кризові стани дорослим людям. Поринути у таємниці чоловічого світобачення за допомогою оповідань Руслана Горового було пізнавально та цікаво.
У своєму, на перший погляд, художньому творі Руслан Горовий пройшовся по всіх основних кризах людського розвитку: віковій кризі, ситуаційній, кризі утрати, травматичній, екзистенціальній. І кожна окрема глава його книги певній кризі присвячена.
Криза – як ніколи актуальне питання в нашому суспільстві, адже в умовах війни люди живуть у постійному стресі, поміж зруйнованих будинків та зруйнованих життів. Провівши паралелі оповідей автора з кризовими станами, я лиш підтвердила для себе актуальність цього твору.
Нуль.
«І я зрозумів, що не хочу жити й помирати в цьому місті, у дешевій квартирці на першому поверсі з видом на паркінг. Боженько я не хочу тут бути. І я не народився. Так ніколи й не народився».
Автор не просто розповів історію про те, як жінка втратила дитину. Він наділив дитину здатністю прийняти рішення: жити чи не жити. Все, що людина проживає за життя, так чи інакше є наслідком її власних рішень. Руслан Горовий змалював нам ситуацію, коли найперша криза, криза народження, стала останньою для людини в наслідок її рішення не народитись.
Десять.
Історія розповідає про два паралельних дитячих світи. Один – повна щаслива родина. Інший – дитячий будинок.
«Мишко, я живу в інтернаті. У нас хороший інтернат і всі добрі. Мені тут подобається». Хлопець відчув, що очі налилися сльозами. Він спинився. Подумав і стер про те, що подобається. Усе одно Мишко не повірить. Колупнув у носі й додав: «А ще я люблю співати». Дуже не хотілось брехати новому другу, але й казати правду також не хотілося.
У ранньому підлітковому віці у дітей загострюється чуттєвість до думки оточення, що явно впливає на самооцінку. А також формується здатність прийняття самостійних рішень та мислення. В цьому випадку ми спостерігаємо оцінку та аналіз ситуації. Хлопцю важливе спілкування з товаришем, і у відповідальний момент «збрехати чи не збрехати» він обирає друге. Ця позиція та внутрішні моральні маяки привели хлопця з дитячого будинку в нову родину.
П'ятнадцять.
Коли ми говоримо про ранній юнацький період, варто мати на увазі не просто вікові, а й статеві зміни. Статеві відмінності дуже суттєві і проявляються в специфіці емоційних реакцій, у структурі спілкування, у самооцінці, психосексуальному розвитку тощо.
Як на мене, це один з найважчих і найважливіших періодів у житті людини. Зазвичай, на цей вік припадають перші почуття, перший інтимний досвід, самовизначення як дорослої людини.
Герой оповідання Ярослав отримав все разом. Його здолали почуття до заміжньої жінки, старшої за нього.
«Звісно, з репетицією в той день у Яріка не склалося. Він увесь час повертався думками до зустрічі в під'їзді, намагався прокрутити її в уяві ще і ще, і так, щоб у кінці він не тікав а, знайшовши правильні слова, обіймав незнайомку, і, як справжній мачо, вів її… А куди вів? Додому? Куди? Власне, так далеко думки Яріка не заходили. Головне вести, а там уже щось придумається».
До явно вираженої підліткової кризи у хлопця додалась ще криза екзистенціальна, які в період юнацького максималізму часто ходять поруч.
«Я не можу без тебе, – голос Яріка зірвався, Таня відчула на своїй шкірі його сльози».
Часто я думаю про те, наскільки перше кохання впливає на подальше ставлення чоловіка до жінки? Ким надалі виросте Ярослав – аб’юзером, що захоче помститись всім жінкам за ту першу, що його покинула? Чи, можливо, буде шукати надалі тої самої ніжності, яку мав у стосунках з тією, найпершою жінкою? Як би не склалось життя Яріка, а ця ситуація не могла на ньому не позначитись.
Двадцять.
Свідомо чи підсвідомо, але в цій главі автор описав яскравий приклад ситуативної кризи. Розповідь про армію, про крадіжки та змови, про ненавмисне вбивство та його наслідки. Ситуація, правильного рішення в якій не існує – стати вбивцею, захищаючи товариша, чи дозволити його вбити. Герой оповідання, Цівка, обрав перше. Як наслідок – йому та його товаришу довелось тікати, і з місця подій, і з армії, повністю змінюючи своє життя.
Двадцять п'ять.
Коли людина втрачає когось з близьких – криза утрати неминуча. Такий вид кризи характеризується душевним болем, відчаєм, гострим горем, відчуттям втрати частинки себе. Вивести себе з цього стану людина може дією – механічною, осмисленою, повертаючись до буденних речей, або ж виконуючи останню волю померлої людини, і знайти в останньому новий зміст існування.
«Цей пляж – остання точка подорожі Миротворця. Частина його вже в Ольстері, частина – у Каталонії. Щоб виконати його прохання, мені знадобилось чимало часу. Однак сьогодні все закінчиться. Сьогодні в нього день народження. Йому було б двадцять п'ять років».
В цьому оповіданні Руслан Горовий описав не лише кризу, а й вихід із неї.
«Усе, Сань, Бувай. Я не зміг тебе вберегти. Та чи й міг би я це зробити у принципі? Та все одно пробач. Спи, брате, а я мушу повертатись і зробити все аби такі, як ти, більше не гинули. Ніхто не має гинути у двадцять п'ять тільки тому, що купці маргіналів захотілося “руського міру”».
Ми бачимо, як в процесі виконання останньої волі загиблого друга герой оповідання змирився із втратою, прийняв реальність, і знайшов сенс подальшого життя.
Тридцять три.
Наслідком трагічної події в житті Миколи, героя оповіді «Тридцять три», став ряд мудрих, на його думку, рішень. Потрапивши за ґрати на 11 років, він обірвав стосунки з мамою, щоб вона не бачила його «таким», обірвав стосунки з коханою, щоб вона його не чекала. Він замкнувся і за тюремними ґратами, і за власноруч зведеними. Таким був його шлях подолання травматичної кризи. Але чи був він ефективним? Микола свідомо знищив зв’язок із зовнішнім світом, та зовнішній світ не знищив зв’язок із ним.
«Боже, що ж я накоїв?! Я не знав, я не читав листів!».
Ця історія має свій кінець, напівсумний, напіврадісний. І має повчальну складову: замкнутись в собі – не завжди гарний вихід.
Тридцять сім.
Інколи хочеться зазирнути в голову чоловіка, щоб зрозуміти причини його вчинків. Певне, чоловіки те саме можуть сказати про жінок.
В історії «Тридцять сім» Руслан Горовий розповідає про чоловіка, який став успішним у всьому, крім особистого життя. Класичний приклад, адже часто люди не вміють гармонізувати сфери життя, і кар'єрні успіхи значно переважають особистісні, або ж навпаки. У мене промайнула думка, що у героя оповіді, Миколи, не складалось з жінками через його дитяче кохання. То кохання не просто «не склалось» – воно не могло бути. Його бунтівні, не до кінця зрілі, вчинки, неначе повертають його у дитинство, де він міг би спілкуватись з тією дівчиною всупереч здоровому глузду. Та, певне, я додаю зайвого романтизму цій історії.
СОРОК.
Поступово автор дійшов до цієї критичної межі. Він не ходив далеко – зобразив класичну історію з гарним кінцем. Розлучений чоловік, що в аскетично обставленій квартирі усвідомлює нікчемність свого життя. Його сусідка, молода та свіжа, стає його свіжим подихом і розумінням, що життя продовжується, і в цьому житті ще можливе щастя.
Цікаво, який відсоток серед криз середнього віку завершується подібним чином? Пошукаю про те статистичні дані.
Тож чому чуваки не святкують?
«Просто перші сорок років життя людина вкладає в те, чим після сорока має насолоджуватися. Сорок – це час, коли чоловік підбиває перші підсумки» – саме так автор визначив риси кризи сорока років.
Напевне, у світі не знайдеться жодної людини, якій на порозі сорокаріччя нічого переосмислити. І так само рідко хто задоволений на сто відсотків результатом свого життя. Сорок – свого роду екватор. Для більшості людей цього віку половина життя вже позаду. Щось втрачено, щось надбано. І досить гостро відчувається плин часу, і те, як мало часу залишилось. Тому в сорок, коли людину ще не здолала старість, але й запал молодих років вже минув, приходить час роздумів та якісного планування свого майбутнього. Переоцінка цінностей, пошуку себе, прийняття реальності.
«Сорок – це не свято, а привід сісти, проаналізувати все, зрозуміти себе до кінця та рухатися далі», – пише Руслан Горовий.
Головне, щоб після того підбиття підсумків не зникали бажання рухатись далі та вектор того руху.