37

Провокація – це умисний виклик обмеженням мислення, внесення безладу в установлений порядок діалогу між терапевтом і пацієнтом.

Провокація – це також запрошення, спонукання, пробудження чутливості до навколишнього світу. Це гра, спочатку невизначена, але приносить результат вже на першому сеансі терапії [1].

Френк Фарреллі, творець напрямку провокаційної терапії, говорив:«Мій метод – метод жарти, провокації й перевизначення. Єдиний спосіб досягти результату – додати в ситуацію більше ступенів свободи, більше виборів».

Будучи американським психотерапевтом і творцем по істині унікального напряму провокаційною терапії, Френк Фарреллi вважається живим класиком світу психотерапії, а також творцем коучингу. Коучинг – це процес, спрямований на усвідомлення, формулювання і досягнення дійсних цілей людини, розкриття і реалізацію її особистого потенціалу [2].

Починав він свою роботу, використовуючи методики Карла Роджерса, творця і лідера гуманістичної психології. Практику Френк почав в 1995 р. в дитячому центрі школи соціальної допомоги. З самого початку він використовував підхід клієнт-центрованої терапії та досить тривало дотримувався її принципів. Однак розчаровуватися в методі почав після складного випадку з клієнткою, під час якого він усвідомив, що якщо хворий не піддається одному способу лікування, необхідно повернутися до початкової точки та пошукати інший.

Згодом він розробив нову систему, в основу якої лягло використання таких методiв психологічного впливу, як гумор, емоційний виклик, провокації, гротеск, гіперболізація, доведення до абсурду. Ці способи виконують функцію каталізатора реакції розвитку людини в напрямку лікування [3].

Фарреллі називають батьком сміху в психотерапії, але під час сеансу він зачіпає болючі для людини моменти: фізичні недоліки, вік, інтимні стосунки. Подібні дії називають «провокативними інтервенціями», мета яких – перевести проблему в інший вимір, змусити говорити клієнта ті речі, про які він боявся і подумати, залучити його в емоційне переживання цього досвіду [1].

Протягом курсу терапії ряд різних технік застосовується для того, щоб викликати негайну реакцію у пацієнта, яка стимулює терапевтичний процес. Реакції, як позитивні, так і негативні, інтегруються відповідно до їх соціальної та міжособистісної послідовністю. Серед негативних реакцій найчастіше зустрічається гнів і вiдраза, в той час як позитивна реакція проявляється в гуморі.

Таким чином, в ході міжособистісного спілкування з пацієнтом, психотерапевт і сенсибiлiзує (підвищує чутливість), і навпаки – десенсибiлiзує (гнів і сміх стають протиотрутою для збудливості, тривоги й поспішних реакцій) [4].

Провокаційна психотерапія формулює дві гіпотези:

1. Про ставлення пацієнта до самого себе, його концепції себе: спровокований психотерапевтом пацієнт завжди тяжіє до руху у зворотному напрямку, в залежності від того, як психотерапевт визначає його як особистість.

2. Про відкриту поведінку пацієнта: якщо викликати за допомогою провокації гумором або іншим подразником поведінку і почуття, якi руйнують людину, пацієнт тяжіє до більшого зіткнення з громадськими нормами.

Основні положення провокаційної психології:

  • клієнти можуть впоратися з проблемами при наявності бажання;
  • у клієнта набагато більше потенційних можливостей адаптуватися в житті, ніж він думає;
  • психологічна нестабільність клієнтів надто перебільшується як самими клієнтами, так і іншими;
  • клієнт виліковний незалежно від складності проблеми;
  • досвід дорослого життя так само, якщо не більше важливий, ніж досвід дитинства, для формування системи цінностей, установок і поведінки;
  • поведінка клієнта з терапевтом – зображення його звичної моделі суспільного та міжособистісного спілкування;
  • люди мають розум, людина – вкрай розумна істота, яка активно використовує логіку;
  • сарказм та іронізування над реальністю клієнта помітно йде йому на користь;
  • найбільш важливі повідомлення між людьми передаються невербальним способом.

Виділяється 5 основних типів поведінки клієнта:

  • утвердити себе вербально i поведінково;
  • довести свою дієздатність в спілкуванні та працездатність;
  • захистити себе;
  • повернутися в психологічну та соціальну реальність, оцінити її та навчитися адекватно реагувати;
  • увійти в ризиковані ситуації при взаєминах, коли пацієнт проявляє почуття прихильності й уразливості щодо інших.

Для досягнення терапевтичних цілей поведінка пацієнта вибудовується за такими схемами:

  1. Пацієнта провокують на спілкування з психотерапевтом.
  2. Пацієнта провокують як на вербальну реакцію, так і на дії, якi часто суперечать їй.
  3. Пацієнта провокують на обидві реакції, де вербальна – засіб вираження поведінкової реакції.
  4. Пацієнт показує психотерапевту явні свідчення своєї поведінки, як результату вже засвоєних об'єднаних реакцій.
  5. Пацієнт вступає в фазу самоствердження, доказу своєї спроможності до самозахисту, адаптується до соціального середовища і може вступати у взаємини з іншими поза терапевтичних відносин.
  6. Важливою технікою провокаційної терапії також є конфронтація. «Конфронтація негативного моделювання» – терапевт діє, наслідуючи клієнту, особливо копіюючи його манеру говорити та висміюючи ті аспекти життя, які є найболючішими для клієнта.

Туди ж відносяться: «пояснення» або відмова від інтерпретацій, підведення абсурдних теоретичних пояснень; суперечливі повідомлення; перерахування – терапевт змушує клієнта скласти перелік причин і даних його поведінки, а сам приймає в цьому участь, з метою з'ясувати можливі причини захворювання і викликати реакцію клієнта.

Якщо під час сеансу клієнт не сміється хоча б частину часу, терапевт не лікує його провокацією, а його дії можуть мати руйнівний ефект. Здатність сміятися, в такому випадку – показник щастя, рівноваги почуттів, а також почуття реальності. У терапії гумор використовується для раптового збивання клієнта з пантелику, поводження і подолання захисту, залучення в спілкування і, в цілому, зближення клієнта з терапевтом, щоб зробити процес терапії більш стерпним і приємним.

Розділяють чотири різні мови терапевта:

  • релігійно-моральна;
  • мова роздягальні або вулиці;
  • кінестетична мова тіла;
  • професійний жаргон;

Вибір мови цілком залежить від ситуації та контакту між клієнтом і терапевтом [6]. До того ж психотерапевт відповідає за правильний підбір методів і технік в ході лікування.

Список лiтератури:

  1. Провокативная психотерапия
  2. Фрэнк Фарелли / Психологос
  3. Ольга Кузьмина "Коучинг и психотерапия – в чем разница?"
  4. Мартьянова Людмила "О самой провокативной книге терапевтов"
  5. Карвасарский Б. "Провокационная психотерапия"
  6. Провокационная психология (Френк Фарелли)