Поняття домагань не надто нове. Проте це робили практично в кожну епоху людства. В наші часи закони моралі, за якими жили раніше, засуджуються. Важко уявити, що у 21 столітті ми будемо мати справу з публічними домаганнями. Але реальність така, що порушувати тілесну приватність деякі дозволяють не просто привселюдно, а й знімаючи це все та викладаючи у вільний доступ в Інтернет.
Найбільш резонансний приклад цього явища – хлопці з Івано-Франківська, що знімали на відео в реальному часі свої вечірки, на які запрошували дівчат, напували їх алкоголем та накачували наркотичними засобами. Коли дівчата через цю суміш знаходилися в непритомному стані, то хлопці знімали їх оголеними та робили з ними неприйнятні речі.
Здається, що в першому прикладі досить зрозумілим є неприйнятне ставлення до дівчат. Більш того, цей приклад демонструє не просто публічне домагання, а й справжнісіньке насилля. Хтось скаже, що це не стається кожного дня, а тому не потребує такої великої кількості уваги. Проте, дівчата стикаються з публічними домаганнями кожен день і в іншій формі.
В соціальних мережах є окремий жанр контенту, де хлопці знімають як під виглядом загравання вони нахабно чіпляються до дівчат, не дають спокій, коли дівчата кажуть «ні», шльопають по сідницях чи одразу лізуть цілуватися. Ці «загравання» продовжуються навіть тоді, коли дівчата відсаджуються далі. А скільки всього цього хлопці роблять без камер? Найогидніша форма публічних домагань – це тертя своїми геніталіями – фротеризм.
Коли заходить мова про домагання, то досить часто можна почути у відповідь, що це поодинокі випадки. Однак, що каже статистика? За даними UNFPA Україна 2020 року 42 % жінок зазнавали сексуальних домагань в публічних місцях [2].
Що можна вважати сексуальними домаганнями? Обмацування, поцілунки, дотики, неприємні наполегливі пропозиції сексуального характеру, жарти, посвистування та імітацію звуків поцілунків, вигуки сексуальних пропозицій та нав’язливі дискомфортні запитання щодо сексуального життя [1].
В чому причина таких дій? Більшість звикли мотивувати домагання сексуальним потягом, бажанням, інтересом чи бажанням зробити контент, якщо ми говоримо про блогерів, буцімто через домагання вони задовольняють свої певні потреби чи бажання. Однак у цьому логічному ряду було пропущено одну важливу ланку – переконання, що вони мають право на це. Контролювати сексуальний інтерес неможливо, але здорова адекватна людина не стане тертися своїми геніталіями об інших, а впорається з цим в інший спосіб. Адже знають, що не мають права. Ті, що дозволяють собі домагатися, можуть себе контролювати, але не вважають за потрібне.
Постає ще одне питання – чому вони думають, що мають право? Їх привчили жити з думкою ще в підлітковому віці, що так можна. Вчителі, батьки вважають за норму те, що хлопці можуть шльопнути по сідницях своїх однокласниць. А далі навчать, що потрібно бути наполегливішим в залицяннях, бо жінкам подобаються домагання.
Масова культура не передбачає боротьбу з цим. Натомість ми маємо компліментарність домагань, мовляв, це є показником того, що жінка красива та має бути вдячна за це. А тим, хто намагається боротися з цим, відповідають, що вони не красиві та самі мріють про це.
Звісно, існують і ті, що прекрасно розуміють, що не можна порушувати чужу тілесну приватність. Проте, в цьому таборі існує інша проблема – культура звинувачення жертви, яка передбачає перекладання не тільки наслідків, а й супутніх емоцій, наприклад, сорому. Дуже часто жертву вважають винною в насильстві через, буцімто, одяг, що провокує. У 2018 році в Брюсселі проводилася виставка одягу зґвалтованих. Серед нього багато «звичайних» речей. Тож, звинувачувати жертву – неправильно, бо винен сам кривдник та тільки він має відчувати сором.
Наступне питання, що можуть поставити дівчатам, чому вони просто стоять, коли їх домагаються? Почнемо з того, що справді є ті, що привертають до себе увагу оточення, але другі не вживають жодних дій. По-друге, у кожної людини є три реакції на стрес: бий, біжи, завмри. На тип реакції впливає не тільки характер, а й невпевненість в тому, що відбувається та у фізичній перевазі. Проте, ні одна з реакцій на стрес не дає право на домагання.
Згідно з опитуванням UNFPA Україна 2020 року майже половина тих, хто зазнав публічних домагань, зазначили що це було при свідках. І тільки в 1 із 4 випадків свідки втручаються [2]. Тому, поговоримо й про те чому всі навколо не допомагають дівчатам, а, навпаки, ігнорують їх? По-перше, їм байдуже або ж вони вважають, що нічого неприйнятного не відбувається і що втрутяться тоді, коли ситуація стане серйознішою. Цікаво, а за якими критеріями визначається це «серйознішою»? Вони неначе чекають безпосереднього зґвалтування, щоб втрутитися? Ще однією причиною бездіяльності є небажання бути першим. «От якщо ще хтось втрутиться, то і я теж». Звісно, втрутитися може бути дуже страшно, але не страшніше ніж жертві. Тут має працювати принцип «якщо не я, то ніхто». Адже, кожна друга опитана зазначила, що публічні домагання значно вплинули у майбутньому на неї.
Виникає питання, а що робити на індивідуальному рівні? Якщо ви свідок, то не бійтеся втручатися та робити зауваження. Є кейси, де дівчата фотографували своїх кривдників та викладали в мережу Інтернет. Суспільний резонанс може допомогти правоохоронним органам звернути увагу на певних порушників та знайти жертв цього ж порушника, бо, на жаль, домагання не є «разовою акцією». Якщо ж ви жертва, то, на жаль, універсального рішення немає. Для запобігання можна носити перцевий балончик та не їздити у громадському транспорті. В самий момент домагання потрібно не боятися голосно робити зауваження та звертатися по допомогу до перехожих, хоч і бути готовою до того, що вам не допоможуть. Зрозуміло, що ці поради можуть бути недієвими, тож важливо розв'язувати цю проблему на соціальному рівні.
В суспільних масштабах ми маємо прищеплювати повагу до чужих кордонів, викорінювати культуру звинувачення жертви та застосовувати покарання для тих, хто все ж таки втручається в чужу тілесну приватність. Але останнє вже питання до нашого законодавства та на совість самих правоохоронців, які мають приймати заяви та не висміювати жертв. Особливу ж увагу потрібно приділити просвітництву серед дітей, адже саме в дитячому віці починається формуватися проблема публічних домагань. Для цього потрібно проводити просвітницьку програму і серед викладачів, бо саме вони можуть звести нанівець усю роботу просвітницьких спікерів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Катерина Вітер. Що таке сексуальні домагання? URL: https://web.archive.org/web/20220123205036/https://genderindetail.org.ua/season-topic/seksualnist/sexualni-domagannya-yak-zlochin-proti-statevoi-svobodi-i-nedotorkannosti-134323.html (дата звернення: 20.02.2023)
- Результати опитування щодо сексуальних домагань в публічних місцях. URL: https://ukraine.unfpa.org/uk/sexual_harassment_survey2020 (дата звернення: 18.02.2023)