Вона не потребує представлення, тому що вона – улюблениця Одеси, видатна артистка, прекрасний педагог, неймовірно красива жінка й чудова людина. Розумна, тонка. Вона та, хто вміє співчувати та пробачати. Вона усе життя йде дорогою Добра. Наталія Іванівна Завгородня.
У цій публікації ми розповімо про початок її творчого шляху й доторкнемося до її дивовижної душі.
Був теплий осінній день. Ми зустрілися в затишному маленькому кафе, після репетиції «Сільви». За чашкою кави розмовляли про життя, про театр, про усе пережите. Наш діалог вийшов об'ємним і дуже цікавим. Наталія Іванівна, як завжди, була прекрасна. Не дивлячись на те, що відчувалася її втома і якась невловима смустинка в очах, вона багато посміхалася і охоче відповідала на усі питання. Історія її шляху на сцену виявилася дивовижною. Але про все за порядком.
Наталія Іванівна Завгородня (Каюкова) народилася 15 листопада 1953 року на Півночі, в повній загадок місцевості. Місцеві жителі, нащадки тюркської мовної сім'ї, досі вважають його центром Всесвіту. Вони називають його Білий чи Горючий камінь. На карті країни, яка вже не існує, він позначався, як Алатир.
Абсолютно дивовижним фактом є те, що в українській культурі, слово і знак «алатир» – це древній глибинний знак, символізуючий священний «живий камінь» слов'ян, на якому росте Дерево Рода. З нього виходять і в ньому сходяться усі дороги. Він втілює могутність та вічність плідної творчої сили життя. За переказами, в ньому зафіксовані усі закони Всесвіту.
Багато чувашів та представники інших національностей, що дружно жили поруч багато років, носили на шиї сріблястий знак у вигляді сонця, називаючи його «зірка Алатирь». Чи могла знати талановита співаюча дівчинка, що Доля приведе її на Україну, в місто біля моря, подарує зустріч з найріднішою людиною, що стала її справжньою «другою половинкою», і відведе на сцену? Звісно, ні. У дитинстві Наташа мріяла стати прокурором або філософом. Але в житті нерідко трапляються дива. У житті Наталії Іванівни їх було чимало. На деякі з них ми трохи відкриємо завісу таємниці.
Батьки Наталії Іванівни були різнобічно обдарованими людьми. Батько закінчив фінансовий технікум, а мама – ветеринарний. Але так склалося, що вони усе життя пропрацювали майстрами виготовлення меблів на місцевій фабриці й дуже любили свою справу. Жили дружньо.
«Руки у тата й мами були золоті. Тато міг зробити будь-які меблі для будинку. Сам зробив усі шафи. Матуся прекрасно шила» – (Н. І. – розповідає Наталія Іванівна).
Через багато років, приїхавши у гості в Одесу, до вже сімейної Наташі, батьки реставрували й перетягнули народним артистам диван. І це був справжній гобеленовий шедевр, що прослужив довгі роки.
«Тато мій прекрасно співав і танцював. Під час служби в армії був учасником військового ансамблю. Його рідний брат Григорій, володар прекрасного тембру голосу, грав на гітарі і співав, зачаровуючи й викликаючи захват усіх оточуючих жінок. А дід, по лінії мами, був першим гармоністом у своєму селі. Матуся була чудовою оповідачкою. Вона любила багато читати. І з великим задоволенням дуже емоційно й артистично переказувала книжки. Ми з братом дуже любили сімейні свята. Вони завжди проходили яскраво, весело й супроводжувалися грою на музичних інструментах і співом. Професійних артистів у нас не було, але потяг до театральної діяльності та атмосфера творчості в родині була завжди» – (Н. І.).
Слухаючи Наталю Іванівну, я подумала, що любов до музики, творчості, вокалу, а також природна здатність розуміти світ гармонії звуків – це дар Божий, подарований сім'ї, в якій народилася майбутня народна артистка. Та й край, у якому вона росла, був дуже музичним. А краса його лісостепової природи неминуче будила в душі почуття прекрасного.
Після закінчення середньої школи, Наталя вступила до музичного училища в Чебоксарах. Там їй було нелегко. Річ у тому, що до училища вона не навчалася в музичній школі, не вивчала сольфеджіо і не опанувала музичних інструментів. В Алатирі такої школи просто не було. Був тільки шкільний хор. Я дуже здивувалася цьому і запитала:
– А як же тоді можна було вступити?
Наталя Іванівна посміхнулася своєю неповторною, променистою посмішкою й розповіла історію про одне з чудес її життя.
«Діло було так. Приїхала я вступати. Підійшла до будівлі училища, прочитала всі оголошення й зрозуміла, що запізнилася. Прийом був закінчений. Уявіть собі наївну сільську дівчинку в простому платтячку, з двома довгими косами, великими розкритими очима й величезним бажанням співати.
Ось вона стоїть біля зачинених дверей. Їй дуже сумно... Ніколи не забуду, як до мене підходить солідний чоловік і каже:
– А ви куди вступати збиралися?
– На вокальне відділення, – кажу.
– А в нас такого відділення немає. Але є дирежерсько-хорове і відділення музичної комедії. І на друге оголошено додатковий набір. Підете?
– Ні, – кажу. Я бажаю тільки на вокальне. Ще й уперто відмовляюся (сміється).
– Знаєте що. А давайте я Вас прослухаю, раз Ви приїхали з Алатиря!
Засмучена станом справ, я зайшла в училище і цей загадковий незнайомець мене прослухав. А потім сказав:
– Добре. Зробимо так. Ви підете в приймальну комісію і подасте документи на відділення музичної комедії, а через 2 місяці, я відкрию для Вас вокальне відділення. Ідіть. Скажете, що ви від Лукіна.
Хто ця людина, я запитала тільки після того, як подала ці документи. Це був Пилип Миронович Лукін – народний артист РРФСР, заслужений діяч мистецтв, найвідоміший композитор Чувашії. І він допоміг мені вступити без свідоцтва музичної школи, на підставі моїх знань і умінь, отриманих на заняттях у хорі загальноосвітньої школи. Ось так добре нас вчили в хорі. Так вокал виявився головним» – (Н. І.).
Треба віддати належне природним здібностям і працьовитості юної Наташі. Семирічну програму музичної школи було пройдено нею за кілька місяців, під час навчання на 1-му курсі. А вокальне відділення в училищі дійсно було відкрито. На ньому навчалося всього 3 талановитих студенти. Було нелегко. Особливих умов в училищі не було. Щоб зайняти клас для занять, студенти вставали о 6 ранку. Займалися годинами.
«Але мені дуже пощастило з педагогом. Мефодій Іванович Денисов, народний артист Чувашії, мав чудовий оперний голос й був людиною великої душі. У нього була своя методика викладання, завдяки якій ми подолали всі труднощі навчання нотної грамоти і, звичайно, вокалу. Ми дружили з ним усе життя. До самої смерті він писав мені листи, які завжди підписував словами "Твій педагог Мефодій Іванович". А я, відповідала на листи – "Ваша учениця Наталя". Так було майже 30 років, до самої його смерті. Він дуже пишався своїми учнями» – (Н. І.).
Зараз Наталя Іванівна так само пишається своїми учнями і так само віддає їм серце, як віддавали свої сердця її вчителі. Вона завжди пам'ятає добро і воно повертається до неї в добрих людях та учнях.
– Як Ви вирішили вступати до ГІТІСу?
– Коли ми були на останньому курсі, несподівано для всіх, в училище приїхав педагог із ГІТІСу. За кілька днів вона прослухала 60 учнів, з яких вибрала 8 осіб, та повезла до Москви на наступне прослуховування. У результаті, з наших 8-ми "північних" людей вступили троє – Сергій Іванов, Віталій Петров і я – Наталя, але не Сидорова (сміється).
– А коли Ви зустріли свою другу половинку?
– Ось на приймальних іспитах і зустріла. Це було так.
У Мар'їному гаю, у дворі ГІТІСу. Я стояла під розлогим деревом із розкритим підручником історії в руках. І всіма силами намагалася завчити різні дати, які зовсім не лізли в голову. Була дуже зосереджена, коли почула приємний чоловічий голос.
– А ви на яке відділення вступаєте?
Я відірвалася від книжки й побачила перед собою молодого чоловіка. Він був надзвичайно гарний. І чимось невловимо нагадував мого тата. Стрункий. Волосся, кольору воронячого крила. І дивовижні бірюзові очі, кольору моської хвилі. У них було легко потонути. Зізнаюся, що я завжди побоювалася чоловіків із такими очима. Напевно тому, відповіла:
– На відділення музичної комедії. Але Ви мені не заважайте, будь ласка. Я готуюся до іспиту.
«Він усміхнувся і відійшов. Виявилося, що його звуть Микола і що ми вступили в одну групу. Він був родом із Кубанських козаків. Народився в с. Великовечне, поруч зі станицею Білоріченська. Сім'я була співоча. Його батько Володимир Завгороній мав чудовий голос і гарно співав. Кілька разів його навіть запрошували до Кубанського хору. Почалося наше навчання і наша дружба. У нас була своя невеличка компанія – троє студентів "з Півночі" і Микола Завгородній. Сергій Іванов і Віталій Петров згодом стали заслуженими артистами Чувашії. На першому і другому курсах Микола зворушливо і гарно залицявся до мене. Перед його чарівністю важко було встояти. Серед інших хлопців він явно вигравав. Але навчання було на першому місці.
Нас навчали чудові педагоги, справжні майстри своєї справи. Моїм вчителем була незабутня й неповторна Дора Борисівна Білявська – блискуча оперна співачка, піаністка, професорка (між іншим, випускниця Київської консерваторії). Вона виростила відомих усьому світу учнів. Серед них були Тамара Синявська, Тетяна Шмига та Вьячеслав Войнаровський.
На другому курсі ставили п'єсу "Одруження Бальзамінова". Ми грали разом. Микола – Бальзамінова, я – Капу. Микола вимовляв кожну репліку дуже тремтливо, перебуваючи в руслі спільних емоцій і почуттів героїв. У партнерстві з ним я по-справжньому відчула, що таке "увійти в СТАН" і зрозуміла, як чудово виносити цей стан на сцену. Історія кохання театральних героїв сприяла народженню й нашої історії кохання. Коли екзаменаційна комісія переглянула нашу виставу, голова підбив підсумки. А потім сказав:
– Сьогодні на наших очах народилася справжня актриса.
Я не думала, що його слова – про мене. Але він назвав моє прізвище. Як це було хвилююче і радісно. А головне – дуже цінно для мене, бо надихнуло на весь подальший шлях у професії.
На другому ж курсі Дора Борисівна оголосила, що вона обов'язково відведе мене до Великого театру. Неодноразово говорила, що моє місце там. Повторювала, що все, що ми робимо на заняттях, робимо заради цієї великої мети».
Але Доля розпорядилася інакше. Я думаю, що для нас, одеситів, вже точно – на благо. Ну чи не диво, що в події втрутилося його Величність Кохання? У 1978 році Наталя Каюкова, яка подавала великі надії, і талановитий Микола Завгородній одружилися. А через рік, у студентів 3 курсу Завгородніх народився первісток Григорій. Білявська, звісно, була чимало засмучена і, навіть, намагалася якось врятувати розладнані плани на майбутнє. Але привітала молоду родину від душі.
Педагог Миколи Завгоронего з вокалу, Антон Олексійович Григор'єв, чудовий оперний співак (ліричний тенор), соліст Великого театру, Народний артист СРСР, на той час улюбленець Хрущова, навпаки, хотів прискорити розпис талановитих студентів і навіть влаштувати весілля в ресторані ВТО (Всесоюзного театрального товариства).
«Я опиралася прискоренню, тому що наші батьки не встигали приїхати... Тоді невгамовний Антон Олексійович влаштував нам невеличке свято з нагоди подачі документів до РАЦСу. У призначений час нас із Миколою урочисто зареєстрували. І ми, разом з батьками Миколи, одразу махнули на літак до мого рідного міста Алатир, за весільний стіл. Я була дівчина з характером».
Спостерігаючи і захоплюючись театральною сім'єю Завгородніх, буваючи в їхньому гостинному домі, я розуміла, що Микола Володимирович покохав Наталю Іванівну не тільки за красу і талант, а й за той самий характер. У роки нашої дружби я була свідком того, як він цінував свою Наталю, її енергію, волю і рішучість. Вони чудово гармонійно доповнювали одне одного.
Але продовжимо нашу розповідь. Коли в родині студентів Завгородніх народився перший син, радощі молодих не було меж. Хоча вони тулилися в крихітній кімнатці без зручностей (причому на чоловічому поверсі гуртожитку), вони були по-справжньому щасливі. Через деякий час Микола влаштувався двірником в інтернат неподалік. І йому надали невелику, але окрему службову квартиру. Стало легше. Після підмітання подвір'я інтернату, він біг на заняття, а потім – до обожнюваних Наташеньки та Гришеньки. Він узагалі був чудово пристосований до побуту. Не боявся жодної роботи, чудово готував. Але, коли обом студентам потрібно було бути присутніми на репетиціях дипломної вистави, доводилося шукати няню. Нянею по черзі ставали однокашники і сусіди Завгородніх. Одного разу, Гришу няньчив Сергій Колтаков (який після закінчення ГІТІСу став відомим кіноактором). Народ у той час був дуже доброзичливий і чуйний, безвідмовний і співочий. Тож Григорій Завгородній з молоком матері й турботою друзів змалечку прийняв любов до музики та творчий ресурс на майбутнє.
«Нашою дипломною виставою була п'єса "Аршин Малалан". Її ми теж успішно зіграли разом. Під час навчання в інституті, Коля став для мене дуже рідним. Я вдячна Богу за те, що в мене в житті була МОЯ ЛЮДИНА і ми стільки всього пережили разом».
Наталя Іванівна глибоко зітхнула і на хвилину зупинила свою розповідь... Її душа була відкрита нарозхрист. Як вона це сказала! Дивовижна щирість цих простих слів вразила мене. Здавалося, що я відчула її світлий смуток фізично, до мурашок...
Усі, хто знав чудову пару Завгородніх, любили їх, розуміючи, що таке дано не кожному. Та й як їх можна було не любити? Вони не просто напрочуд гармонійно доповнювали одне одного, вони завжди були як одне ціле. Інтелігентна, красива, талановита, добра і завжди чуйна на потреби людей пара... Неможливо уявити, що пережила Наталя Іванівна, коли Микола Володимирович пішов із життя... 43 роки разом, із самого початку...
Наталя Іванівна трохи забарилася та продовжила.
«А потім був розподіл. Ми багато разів розповідали про це. Напевно, це теж можна назвати одним із див нашого життя. Нас з Миколою викликав ректор. У його кабінеті сидів Михайло Водяний. Ректор сказав таке: "Вас обох запрошують два чудових театри. Перший – Свердловська оперета (там нам пропонувалася досить пристойна зарплата з урахуванням північного коефіцієнта надбавок. Але квартира – тільки через рік, а на перший час – гуртожиток). І другий театр – Одеський театр музичної комедії". І тут Михайло Водяний сказав: "А ми відразу даємо вам квартиру". Вийняв із кишені ключі й поклав на стіл перед нами – Ось".
– Що скажете, – запитав ректор, – Що ви вирішуєте?
«Ми вирішили, що дитині потрібне море. І погодилися їхати в Одесу. Це ми пізніше дізналися, що в Одесі ключі дарують часто. Просто так. Особливо на весіллях. І що це не означає нічого, крім намірів. А потім ключі забирають (сміється). А тоді, звісно, ми були вражені обранням Водяного і увагою до нас. Взагалі, від Одеси вражень було багато і ми не одразу звикли до цього сонячного міста, яке стало нам найріднішим і найулюбленішим. Ми звикали до його унікальної архітектури, своєрідного гумору та стилю спілкування кілька років. Рік ми прожили в гуртожитку. З вікон нашої кімнатки було видно, як будується і росте на очах обіцяний нам майбутній будинок. І коли ми туди в'їхали, не могли повірити, що все нарешті збулося. Почалося нове життя. Народився наш другий син Іван. Було багато роботи і нових планів».
Переїзд до Одеси став переломним моментом у житті молодої театральної родини Завгородніх.
1980 року в трудових книжках Наталії та Миколи Завгородніх з'явився перший і єдиний (!) запис про робоче місце – Одеський академічний театр музичної комедії, який згодом отримав ім'я Михайла Водяного. Їхнього першого керівника та наставника.
Понад 40 років (а точніше 43 роки) прослужила в театрі Наталія Іванівна. Тут вона грала з корифеями сцени. Тут вона пережила перший успіх, і перші підводні камені. Тут зіграла свої найулюбленіші ролі. Тут реалізувалася, як Майстер своєї справи. Отримала високе звання Народної артиски України. І тут пережила найважчу втрату – відхід із життя найближчої людини. Але життя триває.
Ця дивовижна жінка пережила багато чого. Але завдяки силі характеру і волі до життя, вона, як і раніше, прекрасна, не зігнула коліна перед віком, багато працює і дарує своє чудове мистецтво глядачам. Вона продовжує йти Дорогою Добра.
Дивом можна вважати і те, що не дивлячись на постійну зайнятість у театрі та багато сімейних турбот про трьох коханих чоловіків, Наталя Іванівна зуміла дати напрямок у музичну професію своїм синам і онукам. Фактично, Микола Володимирович і Наталя Іванівна відкрили династію музикантів Завгородніх. Старший Григорій – скрипаль, концертмейстер Національного симфонічного оркестру під керуванням Хобаорта Ерла, молодший Іван – контрабасист, концертмейстер Національного симфонічного оркестру в Норвегії. Там, у Норвегії, народилися і живуть двоє онуків Завгородніх (Іван-Олоф і Марія Ейлін). Із п'яти онуків – троє успішно займаються музикою. Максим, Микола та Любов Завгородні навчаються в музичних навчальних закладах і вже зіграли свої перші концерти в житті. Дітьми та онуками Завгородніх по праву можна пишатися. Усі вони – прекрасне продовження Дерева Роду. Тепер ми бачимо, як із нього виходять і як у ньому сходяться всі дороги. Так воно уособлює могутність і вічність плідної творчої сили життя.
P. S. Наша бесіда з Наталією Іванівною тривала кілька годин. Але час пролетів так швидко, а цікавих моментів залишилося так багато... Подумалося, що про Завгородніх треба писати цілу книжку. Я навіть намагалася вмовити Наталію Іванівну сісти за написання такої книги спогадів. Вона обіцяла подумати. І це дає нам надію на продовження історії про видатних артистів Одеси.