Сучасні психологічні теорії, в яких висвітлюються проблеми батьківства

Дата публикации:  1 ноября
0

Сімейне виховання та батьки є провідниками дитини, фундаментальним етапом для подальшого її розвитку. Готовність до народження нового життя визначається не тільки станом здоров'я партнерів та їхнім матеріальним добробутом, але і їх зрілістю й готовністю особистості до виховання дитини. Батьківство є однією із віянь інституту сім’ї. Для вивчення цього феномену існує багато різноманітних теоретичних підходів, які розкривають проблематику батьківства.  

Для початку розглянемо феноменологічний підхід. Так, Р. В. Овчарова описувала його як один з основних напрямів розуміння батьківства як системи психологічного явища. Він являє собою різноманітне розуміння цього феномену. Засновником феноменологічного підходу є Е. Гуссерль. В рамках нашого питання він розкриває складові батьківства: функції, особливості поведінки, типи та стилі виховання [8]. 

Р. В. Овчарова переформулювала чотири основні принципи феноменології щодо опису батьківства:

  1. Принцип розуміння. Глибоко вивчає сутність феномену та враховує вплив суб’єктивних подій, такі як переживання та поведінка особистості.
  2. Принцип ухилення від суджень. Головна умова – це відхід від стереотипізації, стигматизації та використання конформного мислення при вивченні та описі подій дослідження. Розуміння повинно бути  багатогранним та розширеним, відмовляючись від категоризації та побудови певної структури. Спостерігаючи феномен батьківства, треба абстрагуватися від загальних норм та проявити емоційний відклик на явище.
  3. Принцип неупередженості та точності опису. Вимагає об’єктивності мислення дослідника та використання його професійних навичок при описі феномену дослідження. Головна умова – відмова від суб’єктивної думки та впливу власних особливостей сприйняття на трактування досліджуваного явища.
  4. Принцип контекстуальності. Пояснює вивчення феномена як невідокремлене явище, при розумінні загального та багатоманітного, цілісного процесу в рамках сприйняття світу людиною та її в ньому [8].

Підсумовуючи опис чотирьох принципів, головними умовами є об’єктивність та професійність дослідника, які вимагають вивчення явища, враховуючи вплив суб’єктивних подій та розуміння глибинності й багатогранності описуючого феномену, відкидаючи шаблонність розуміння та включаючи загальне сприйняття події в картині світу.

Н. В. Кузнєцова й Л. І. Щербич, аналізуючи історичний розвиток сім’ї, зазначили функції, які притаманні сучасній родині [11]:

  • виробнича функція передбачає сімейну справу, яка є головною діяльністю всієї родини та передається від рук в руки. В сучасній родині це знов набуває актуальність, через збереження власного бізнесу та допомогу один одному в створені робочих місць;
  • репродуктивна функція, народження нового покоління та його виховання. В контексті створення кращих умов соціалізації в суспільстві та впливу батьків на розвиток стресостійкості та психічного здоров’я, розвитку інтелектуальних та емоційних здібностей [14];
  • виховна функція несе основу передачі батьками своїм дітям світогляду, моральних й культурних цінностей та переконань, тип взаємодії з людьми [14];
  • господарська функція включає основи ведення побуту сім’ї та забезпечення житлом членів родини;
  • духовне спілкування необхідне для емоційної підтримки кожного члена сім’ї та допомоги в розвитку внутрішнього потенціалу особистості. Вона важлива, бо дозволяє людині відновляти свої сили й бути більш стресостійкою до подій, які трапляються в активному житті в суспільстві;
  • влада і лідерство – ці функції існують в сучасному суспільстві та родині для необхідності досягнення комфортного рівня життя та статусності в соціальному житті;
  • первинний соціальний контроль включає необхідність саморегуляції, певної соціалізації родини. Допомагає дитині в навчанні побудови соціальних зв’язків, установок та цінностей;
  • сексуальна сфера несе виконання базової потреби людини для досягнення задоволення. 

Таким чином, в історичному розрізі функції сім’ї не зазнали великих змін, але необхідність задоволення самовираження, актуалізації внутрішнього потенціалу, досягнення статусності в житті й необхідність в емоційній підтримці близьких – стає рушійною силою для формування здорових стосунків та комфортного емоційного клімату в родині. 

Розуміння батьківства як багатогранного та складного соціально-психологічного явища розкривається в рамках системного напрямку [8]. Р. В. Овчарова зазначила, що Е. Г. Ейдеміллер та В. В. Юстіцький запропонували розглядати в системному підході «родину як єдине ціле, єдиний психологічний та біологічний організм, який базується на загальних сімейних взаємозв'язках» [10]. Сутність системного підходу включає ціннісні орієнтації партнерів, їхні установки та очікування щодо батьківства. Сформованість батьківських почуттів, стиль сімейного виховання та позиції відповідальності, враховуючи загальну цілісну систему, взаємозв’язки сімей та системи суспільства [8]. 

Р. В. Овчарова виділила та описала структурні компоненти батьківства з точки зору системного підходу:

  1. Ціннісні орієнтири подружжя. Основа, яка включає емоційні переживання, світогляд та стиль поведінкової взаємодії.
  2. Батьківські установки й очікування. Розкриває сутність сформованих патернів щодо подружнього життя та дитячо-батьківської взаємодії. Вказаний компонент об'єднує уявлення людей про себе як про батьків у цілому, як про батьків конкретної дитини та ставлення до конкретної дитини як до своєї.
  3. Батьківське ставлення. Описує ціннісні орієнтири й емоційну взаємодію у дитячо-батьківських стосунках, їх близькість або віддаленість. В рамках цього типу Р. В. Овчарова виділила типи емоційних відносин батьків стосовно дитини, такі як: відсторонений – симбіотичний; приймаючий та відторгнутий; партнерський й індивідуалізований.
  4. Батьківські почуття. Прояв любові до своєї дитини та інший емоційний відклик, стосунки між ними, які забезпечують дитині здоровий емоційний фон. Відчуття, які народжуються при думці або контакті з дитиною. Батьківська любов є вродженим почуттям та пробуджується в процесі вагітності або догляду за дитиною.
  5. Батьківські позиції. Включає реальний тип взаємодії у батьківсько-дитячих відношеннях та розкривається через сформованість уявлень щодо батьківської ролі та образу дитини. А. В. Співаковська, характеризуючи показники дитячо-батьківських відносин, розуміла батьківську позицію як: «реальна спрямованість, в основі якої лежить свідома або несвідома оцінка дитини, що виражається в способах та формах взаємодії з нею» [7].
  6. Батьківська відповідальність. Система виконання власних обов’язків щодо дитини, які прийнятті у суспільстві та сформованості зрілої особистості.
  7. Стиль сімейного виховання. Спосіб взаємодії з дитиною, вираження установок та виконання ролі батька [6].

Сукупність цих компонентів є провідним описом, на чому базується відношення мати та батька до своєї дитини. В залежності від особистості батьків та їх сформованих установок та моральних цінностей, буде закладений фундамент та загальне здоров’я особистості дитини [6].

На основі принципів системного підходу Р. В. Овчарова стверджує, що феномен батьківства є:

  • відносно самостійний детермінований феномен, але який входить в підсистему до сімейної системи;
  • багатогранним феноменом, який сформований з двох етапів розвитку батьківства: як комплекс особистісного утворення та як надіндивідуального цілого;
  • батьківство є багатоманітним та складним явищем, яке поділяється при описі на декілька рівнів батьківства: особливості проявів власних особистісних характеристик в ролі мати (дружини) та батька (чоловіка), аналіз взаємозв’язку батьківства з сімейною системою, батьківство у співвідношенні з батьківськими сім’ями, батьківство у системі суспільства);
  • ієрархічно організовані фактори, що впливають на формування батьківства: макросистема (суспільство), мезосистема (вплив батьківської сім'ї) та мікросистема (вплив власної сім'ї та особистості);
  • батьківство є динамічним явищем, яке постійно потрапляє змін та має встановлені норми й розвиток [10].

У своїх роботах, В. Н. Мясищев [3] та Р. В. Овчарова виділяли зв'язок компонентів батьківства через їх структурну складову: когнітивних, емоційних та поведінкових компонентів, які є психологічними проявами цього феномену. Докладніше розглянемо їхню сутність.

  • когнітивний компонент – уявлення батьків про особисту роль як батька, уявлення про дитину, цінності, потреби й знання батьківських функцій; 
  • емоційний компонент – почуття та емоційний фон взаємозв’язку дитини та батьків;
  • поведінковий компонент – стиль виховання дитини, взаємини батьків між собою, виконання обов’язків батьків по догляду за дитиною [11].

А. Я. Варга та В. В. Столін класифікували батьківський тип відносин через ступінь вираженості емоційного компонента у дитячо-батьківських стосунках:

  • прояв прийняття або відторгнення, в залежності від емоційного ставлення до дитини;
  • кооперація є проявом бажання батьків виконувати соціально прийняту роль стосунків та їх зацікавленість у взаємодії з дитиною;
  • симбіоз відображає рівень психологічної дистанції у спілкуванні з дитиною (бажання стати єдиним цілим або у віддаленні від неї);
  • авторитарна гиперсоціалізація є формою та напрямком контролювання поведінки дитини;
  • маленькі невдахи характеризується сприйняттям та відношенням батьків до здібностей дітей [5].

Так, від типу емоційного ставлення батьків залежить подальше життя дитини, від бажання дізнаватися дитину, спостерігати, підтримувати та бути в контакті з нею, бо батьки є першими особистостями, з якими дитина взаємодіє в перші роки свого життя.

Стиль сімейного виховання впливає на характер відносин між дітьми та батьками, його досліджували Д. Н. Ісаєв [13] та Д. Бомрінд [2]. Вони у своїх роботах виділили три типи виховання:

  1. Демократичний стиль. Враховує інтереси дитини, будується на партнерських засадах. Батьки домовляються за допомогою переконань, не використовуючи сили. Дитина енергійна та активна, у неї незалежна поведінка та вона має рівноправні стосунки. 
  2. Авторитарний стиль. Характеризується агресивністю та постійним домінуванням батьків над дитиною, емоційна холодність взаємин. Дитина не має право на власний прояв особистості, що негативно впливає на формування впевненості в собі та власній цінності.
  3. Ліберальний стиль. Це байдужість в ставленні до дитини, почуття та стиль поведінки не цікавить батьків, близькі стосунки в родинні відсутні, кожен сам по собі. Ігнорування дитини шкодить формуванню особистості.

А. Е. Личко та Е. Г. Ейдеміллер, у свою чергу виділили деструктивні стилі виховання:

  1. Гипопротекція – недостатній рівень уваги, турботи та контролю за дитиною. Присутній рівень незадоволеності, потреби в любові та прихильності.
  2. Домінуюча гиперпротекція – загострений рівень опіки та уваги до дитини, підвищений контроль та забезпечення «безпеки» дитині. Так, дитина не може в повному обсязі знайомитися зі світом та мати розвиток індивідуації, самостійності.
  3. Потворствуюча гиперпротекція – дитина є центром та об’єктом возвеличення, батьки не вибудовують соціальні межі та виховують нереалістичний світогляд, високий рівень домагань.
  4. Емоційне відкидання – ігнорування дитини та невдоволення її присутністю. Іноді має прихований характер, турбота та увага присутня, але водночас емоційне відношення та відклик відсутній. В майбутньому у дитини будуть особистісні проблеми, почуття неповноцінності та глибинний сором.
  5. Жорстокі взаємини – негативні почуття та емоції батьки транслюють на власну дитину, виражаючи через емоційну ворожість або насильство. 
  6. Підвищена моральна відповідальність – вимоги до дитини не відповідають її віку [1].

Стиль виховання є основою побудови стосунків та психологічної атмосфери в родині, він впливає на емоційний розвиток особистості дитини. В залежності від типу відносин буде сформована модель взаємодії з іншими людьми, цінність та здоров’я власної особистості. Емоційна відкритість, підтримка та прихильність батьків формує здорову особистість. Тому стиль виховання є важливим. 

Е. Галінські, описуючи стадії розвитку батьківства, відмітила, що на першій стадії – подружжя, які планують дитину, створюють свій образ батьків відповідно їхньому досвіду та уявлень ідеальної мати чи батька. Друга стадія – формування почуття прив’язаності до дитини та в цей період, батьки переживають глобальну зміну образу життя. Вони навчаються безумовній любові, задоволенню потреб дитини й розподіляють час між іншими сферами життя [12].

Головна задача батьків, на думку Е. Галінські, «на кожній із цих стадій батьки повинні вирішити свої внутрішні конфлікти на новому та більш високому рівні інтеграції, інакше вони можуть не впоратися з почуттями, що їх охоплюють» [12]. Проблема неспроможності вирішення внутрішніх конфліктів може вплинути негативно на сімейне життя. Емоційні переживання в перші роки батьківства – на високому рівні, тому необхідно правильно скорегувати та розподілити функції між партнерами та надавати психологічну підтримку один одному.

З точки зору класичного напрямку психології, батьківство в психоаналізі розглядає вплив перших відносин дитини з батьками на її подальший хід психічного розвитку. Психологічну характеристику цих відносин описує теорія прив’язаності, засновниками якої були Дж. Боулбі та М. Ейнсворт, в наш час її описує Л. В. Петрановська [4]. Автори стверджують, що досвід стосунків в перші роки дитини, характер її прив’язаності з близьким дорослим, буде впливати на всі подальші стосунки в житті. Прив’язаність – це почуття, яке вроджене та навіть більше, ніж любов. Це необхідний тип поведінки для здорового розвитку дитини [4]. З семи-восьми місяців до першого року, через турботу матері, у дитини формується емоційна прив’язаність до близької людини та закріплюється на ній. Тип цих стосунків трансформується в певну модель в психіці та крізь неї сприймається світ та ідентифікується власне «Я» [4].

Два головних чинника, які впливають на формування моделі сприйняття стосунків, з навколишнім світом й власне себе, особистістю. До першого відноситься об’єкт прив’язаності (турботлива особа, яка надає почуття базової довіри та забезпечує сприятливий розвиток дитині), його наявність або відсутність та постійність. Другий чинник – характерне сприйняття дитиною об’єкту піклування, який заслуговує довіру та близький контакт. Так, ці чинники стають фундаментом функціонуючої моделі «Я» для взаємодії [4].

Основні фази процесу пізнання себе як окремої особистості, були описані М. Малер в теорії сепарації-індивідуації. Народжуючись в цей світ дитина сприймає його як добре або погано. Вона не вміє диференціювати оточуючі процеси. Існує три фази розвитку дитини в перші роки:

  1. Нормальна аутична фаза – в першій місяць дитина проводить більше часу у внутрішньому світі та мати відіграє роль зовнішнього «Я», забезпечуючи задоволення потреб, комфорт та захищаючи її від стресів. Проявляючи турботу, мати допомагає дитині перейти до чуттєвого сприйняття цього світу.
  2. Нормальна симбіотична фаза – від місяця до 5-6, почуття відмінності починає тільки зростати, мати та дитина стають єдиним цілим, в них з’являється як власний маленький всесвіт, що вибудовує бар’єр від незнайомих чинників. Досягнення цього періоду – це посмішка, спосіб відреагування на знайому людину (мати).
  3. Фаза сепарації та індивідуації:
  • Субфаза диференціації – дитина починає активно рухатися, повзати, віддалятися на маленькі дистанції. Активно вивчає обличчя матері та порівнює інших з ним. Мати стає об’єктом емоційного наповнення та фільтром, через який дитина ідентифікує цей світ. 
  • Субфаза практики – цікавість дитини переходить до неживих предметів, активного використання свого тіла. Ще відсутнє усвідомлення, що мати окремо й наступають перші переживання відокремленості, відсутності автоматичної допомоги в необхідний момент. Почуття задоволеності самостійною діяльностю надає переживання всемогутності.
  • Субфаза возз’єднання – з’являється амбівалентність стосунків між матір’ю та дитиною, зростає переживання впізнавати світ та перебувати у з’єднанні з мамою. Зростає переживання у дитини, вона стає вразливою. Важливо м’яко реагувати на прояви дитини та надавати їй почуття незалежності й впевненості, що любов та підтримка мати завжди буде поряд [9].

Таким чином, за короткий період маленька людина, від немовляти в аутичній фазі переходить до активного пізнання світу, через активне застосування свого тіла. Дитина усвідомлює різницю внутрішнього світу від зовнішнього, починає відокремлювати себе від об’єкту та гостро переживати його. Важливим є надання підтримки та позитивного емоційного відклику на її знайомство зі світом й прояв високої активності.

Наші рухи та тіло є основою прояву нас в цьому світі. Перші рухи ми робимо в утробі матері, перша мова з батьками в цьому світі, теж проявляється через рухи. Р. Франк описала шість фундаментальних рухів, які стають основою для побудови інших. Вони впливають на подальшу соціальну взаємодію та на підтримку психологічного функціонування. В процесі ідентифікації себе, дитина поступово переживає досвід контакту зі світом через рухи: 

  1. Поступаючись іншому – коли ми почуваємо себе в безпеці, ми можемо передати свою вагу тіла, отримати підтримку. Для цього необхідна комфортна середа, теплі обійми та візуальний контакт. Якщо атмосфера контакту з мамою буде небезпечна, це вплине на напруження м’язів тіла та подальший розвиток постійного контролю себе та світу. 
  2. Відштовхуючись від або спираючись на іншого – це почуття опори, цілісності та автономії, процеси контакту дає тиск на тіло дитини, що допомагає їй почути дистанцію й стійкість.  
  3. Дотягуючись до іншого (прямуючи) – два перших рухи породжують цікавість до вивчення чогось, зростає бажання рухатися. 
  4. Охоплюючи іншого (чіпляючись) – це про бажання отримати щось чи досягнути. Для цього необхідно час, терпіння й наполегливість дитини до вивчення та освоєння нових етапів пізнання й розвитку. Батьки не повинні надавати все відразу, потрібно залишати можливість для дитини спробувати та освоїти.
  5. Притягаючи іншого – під час годування дитини, вона починає відчувати щось окреме від себе – в цей період проходить розвиток почуття та сприйняття цього світу, диференціація «Я» і «Ти».  
  6. Відпускаючи іншого – процес у дітей проходить пасивно, але вони навчаються цьому в кожній дії та ситуації життя. Це навчає відпускати старе та знайомитися з іншим, розширювати межі [15].

Рухаючись та контактуючи з батьками у довірливій середі, процес взаємодії стає досвідом вивчення переживання себе в просторі та контакті з оточенням. Розвиток кінестетичної орієнтації дає інформацію дитині, що в просторі є об’єкт окремий від неї, але який формує її оточення [15]. Здобуваючи новий рух дитина ідентифікує себе та проявляє себе в цьому світі. Задача батьків, у свою чергу, давати більше простору для дитини, знижувати напругу свого тіла, тобто не хвилюватися. Необхідно створювати теплу та безпечну атмосферу, приділяти увагу та надавати можливість пізнавати світ. 

Так, феномен батьківства можливо розглядати з різних точок зору: як багатоманітне розуміння, як складне соціально-психологічне явище й розглядати через призму теоретичних підходів класичної психології. Основна думка яких полягає в тому, що роль особистості батьків та обраний ними стиль виховання буде впливати на подальшій розвиток дитини та побудовані теплі й довірливі стосунки стануть одними з найсприятливіших. Дитина повинна відчувати безпеку, довіру та прив’язаність від батьків. Це надасть велику спроможність для успішного розвитку її особистості.

Література:

  1. Алексєєнко Н.В. «Робота психолога з сім’ями»: Практикум з вікової та педагогічної психології. № 11. Харків, 2020. С. 7-8. URL: http://nm2.univd.edu.ua/download/120935 
  2. Герасимчук В.Я., Гришко И.В. Основные виды детско-родительских отношений и их характеристика. SCIENTIFIC PERSPECTIVES 2019: сборник материалов III Международной научно-практической конференции. (г. Москва, 18 марта 2019 г.) Научный центр «Олимп», 2019. С. 89-91. URL: https://elibrary.ru/download/elibrary_37944671_13507058.pdf
  3. Елисеева А.С. Место и роль оценочно-стимулирующей деятельности родителей в системе детско-родительских отношений. Вестник ТГУ 2008. №9. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/mesto-i-rol-otsenochno-stimuliruyuschey-deyatelnosti-roditeley-v-sisteme-detsko-roditelskih-otnosheniy
  4. Жихарева Л. В. Дитячо-батьківські стосунки у контексті теорії прихильності. Вісник Харківського нац. ун-ту імені В. Каразина. № 1046 Серія: Психологія. Харків, 2013. Випуск 51. С. 234-237. URL: http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/123456789/30525/1/Zhykhareva.pdf.
  5. Жумарова С. Т. Влияние детско-родительских отношений на развитие ребенка. Научные исследования. 2016. №4 (5).  URL: https://elibrary.ru/download/elibrary_26146023_77547738.pdf
  6. Кириченко О. В. Батьківство як соціально-психологічний феномен. Соціально-гуманітарний вісник. Харків, 2018. Випуск 23. С. 58-62. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/sochumj_2018_23_15
  7. Лелюх-Степанчук О.О. Психологічні аспекти основ батьківства. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Психологічні науки. Херсон, 2015. Випуск 5. С. 135-139. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvkhp_2015_5_28
  8. Лемещенко О. Р. Аналіз наукових підходів до вивчення феномену „батьківство”.  Теоретичні і прикладні проблеми психології. 2015. №3(38). С. 223-231. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis
  9. Малер М., Мак-Девитт Дж.Б. Процесс сепарации-индивидуации и формирование идентичности. Психоаналитическая хрестоматия. Классические труды / ред. М. В. Ромашкевич. Москва, 2005. URL: https://www.psymama.ru/biblioteka/stati/drugoe/protsess-separatsii-individuatsii-i-formirovanie-identichnosti/ 
  10. Овчарова Р. В. Психологическое сопровождение родительства: учебное пособие. Москва: Изд-во Института Психотерапии, 2003. 319 с.
  11. Овчарова Р. В. Родительство как психологический феномен: учебное пособие. Москва: Московский психолого-социальный институт, 2006. 496 с.
  12. Перун М. Б. Типологія материнської ідентичності жінок на ранньому етапі материнства : дис. канд. психол. наук: 19.00.01 /  НАПН України, Ін-т соц. та політ. психології. Львів, 2015. 247 c. URL: http://ispp.org.ua/wp-content/uploads/2020/05/Perun_.doc
  13. Сырвачева, Л. А., Уфимцева Л. П. Специфика родительских отношений и их влияние на психическое развитие дошкольников с перинатальным поражением ЦНС: монография. Красноярск: Красноярский государственный педагогический университет им. В.П. Астафьева, 2014. 316 с. URL: https://books.google.com.ua/books
  14. Томіленко Д. В. Функції сім’ї: класифікація та характеристика. Гуманітарний дискурс суспільних проблем: минуле, сучасне, майбутнє: матеріали Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю (м. Черкаси, 23 квітня 2020 р.). Черкаси: ЧІПБ імені Героїв Чорнобиля НУЦЗ України, 2020. С. 118-120. URL:  https://www.nuczu.edu.ua/images.pdf
  15. Франк Р. Self в движении (глава из книги «Self – полифония современных идей в гештальттерапии»). Казань : Изд-во Казанского ун-та, 2016. 450 с. URL: https://somaticstudies.com/wp-content/uploads/2021/04/BA-The-Self.pdf