Часто в моїй практиці написання статей з метою висловлення своєї думки я стикаюся з неправильними висновками моїх читачів. Звичайно, питання, а чи можуть бути висновки правильними? Тут, мабуть, моє особисте бажання, щоб читачі справді зрозуміли саме те, що я хотіла сказати. А я хотіла сказати таке:
А якщо жінки не можуть досягти близькості з самою собою? Що якщо їй нема куди поміщати ще когось усередину себе, у свою душу?
У контексті обговорюваної нами проблеми виникає багато питань. І хотілося б озвучити кілька моментів, що впливають на бажання жінки мати дитину.
«Криза жіночої ідентичності» на рівні тіла та виділених їм гормонів.
Жінки, стурбовані своєю соціальною реалізацією та матеріальними благами, буквально «підсіли» на чоловічі гормони. Їхні надниркові залози, що часто підстібаються штучними стимуляторами типу кави, виробляють щодня кінські дози кортизолу та адреналіну. І це загрожує не тільки безсонням й порушеннями харчової поведінки, що стало епідемією на сьогоднішній день, а й іншими психосоматичними проблемами.
З чого складається жіноча ідентичність?
Вона включає здатність контейнувати (утримувати в собі до дозрівання та переосмислення). Таке собі «Ранок вечора мудріший». Потреба дбати про когось, здатність любити, забуваючи себе, але залишаючись собою. Бути жінкою – це про почуття, які вище за розум, і про мудрість, що більше за розум.
У цьому відмінність жінки від чоловіка. І ці відмінності роблять нас!
Чи проти я жіночої самореалізації? Ні звичайно! Я сама достатньою мірою реалізована. У мене багато роботи й мені не знайомі академ. відпустки. Але є різні способи цього явища, яке саме по собі не може бути самоціллю. Самореалізація, самоактуалізація, індивідуація – слова, вигадані розумними чоловіками для позначення не мети, а побічного результату осмисленого та активного життя людини. А Фромм додав до всього цього КОХАННЯ, як якісний показник особистісної зрілості.
«Симбіоз з матір'ю» чи про непопулярність сепарації та її похідної – особистісної зрілості.
Стати матір'ю значить перестати бути дочкою, перестати бути номером 2. Материнство – це як атрибут зрілої жінки, а не юної, а то й малолітньої дівчини. А що робити, якщо мама не відпускає? Якщо вона, проживши життя за колишніми канонами, хоче прожити її знову через дочку, використовуючи її як власний клон. Мами, які живуть життям дочки та відмовляють її від заміжжя та проблем із дітьми. Мами, що гіпнотизують своїх дочок, що виходять зі своїх так і не усвідомлених помилок, жити для себе, в ім'я себе та на благо себе. Чи така це рідкість у сучасному нам житті? Боюся, що наші мами, що не додоросліли, голодні до всіх тих «викрутасів» сучасної індустрії розваг, сексуальної анархії (що подається під ім'ям «свободи») та культ зовнішньої привабливості дає свої сходи.
По суті, жіночі рухи типу «Чайлдфрі», за якою б причиною (офіційною) вони не були проти дітей, це рух інфантильних, несепарованих, маленьких дівчаток.
"А куди ж без нарцисизму"?
Нарцисизм – це тип ставлення себе, що полягає у самолюбуванні та самохваленні. Він є нормальним (у межах норми) та обов'язковим для самооцінки. Цей тип відносини формується на першому року життя й у психічно здорових дітей йде поступово, починаючи з другого року.
Нарцисичний розлад особистості – це вже особистісна дисфункція, що виявляється в самоідеалізації, грандіозності власного «Я» у своїх очах, зарозумілому й зневажливому ставленні до інших і, найголовніше, у внутрішній ПОРОЖНІСТІ та НЕЗДАТНОСТІ ЛЮБИТИ! Такі люди одержимі зовнішніми атрибутами успішності, краси, статусності. Для них дуже важливо бути «в тренді», одягатись у «бренд», робити круте «селфі» та бути в «крутій тусовці».
Жінка, поглинена зовнішнім – не жінка, вона маленька дівчинка, заворожена цирковою виставою та вірить у істинність уявлення. Силіконова душа не може любити! Ботекс мозку не розбудить! Який би номер серії у айфона не був, інтелект він не підвищує. Це є трагедія сучасних реалій. І діти у ці реалії не вписуються.
Тож чи кожна жінка має хотіти мати дитину?
Я хочу сказати наступне:
- для зрілої жінки перспектива стати матір'ю не може бути неприйнятною та страшною;
- для закоханої жінки дитина – є продовження та плід її кохання й тому тягарем сприйматися не може;
- для реалізованої жінки немає проблеми впустити у свій внутрішній світ не тільки коханого чоловіка, а й дітей від нього (а ще собак, кішок, батьків з обох боків та пару добрих подруг);
- реалізація жінки на соціальній ниві не відкидає, а доповнює реалізацію її в сім'ї, тут немає вибору об'єктивного, його створюють жіночі страхи, часто нашіптані матерями;
- не всім жінкам дано бути матір'ю. Так, я так думаю, але я також думаю, що не всім жінкам судилося стати жінками без додаткової та тривалої психотерапії;
- відмова від дитини, за умови фізичної потенції для її появи, може бути проявом одного або одразу кількох страхів, але ніяк не зрілої позиції;
- і НІ, я не вважаю, що діти найголовніше у житті жінки й що це її єдиний сенс у житті. Питання не в дітях, у своїх чи усиновлених, а у здатності любити – любити себе по-справжньому, любити чоловіка, з яким ти спиш в одному ліжку і, нарешті, любити дітей (своїх та чужих, людських та тварин). Саме через цю здатність я визначаю жіночність та жіночу ідентичність.