Що взагалі значить бути мамою? Читаючи книгу Д. В. Віннікота «Розмова з батьками»

Дата публикации:  10 мая
0

Прочитавши книгу Д. В. Віннікота «Розмова з батьками», хочу виділити кілька цікавих аспектів. Читання цієї коротенької книги, яка являє собою запис радіобесід 50 – 60-х років ХХ століття, яскраво свідчить про те, який гігантський шлях пройшло з того часу населення розвинених країн у своєму ставленні до виховання дітей.

Перелякані матусі, яких психолог вмовляв не мучитися зайвим почуттям провини перед своєю дитиною, виховали покоління, яке сьогодні своєю чергою стало бабусями й дідусями. Вони з вдячністю зустріли пропозицію професіоналів і значною мірою передовірили свої батьківські обов'язки разом з обтяжливим відчуттям відповідальності соціальним службам.

Наступне покоління в ще більшому обсязі скористалося послугами вдосконалених дитячих садків і ясел. Сьогодні міркування автора здаються зверненими до якогось зовсім іншого еволюційного типу.

Дональд Віннікот наполягає на тому, що саме почуття гіпертрофованої відповідальності й щохвилинної тривоги за свою дитину характеризують ту матір, яка здатна створити сприятливі умови для правильного формування особистості. А сучасні молоді батьки, що працюють, і ні в якому разі не забувають про власні розваги, більшу частину інформації про своїх дітей дізнаються від вихователів і вчителів.

Віннікот підкреслює, наскільки важливо максимально адаптуватися до фізичних і емоційних потреб дитини, а багато сучасних батьків стурбовані пошуками можливостей якомога менше часу проводити зі своїми докучними дітьми.

Автор говорить про те, що тільки мати, несвідомо відчуває почуття провини перед своєю дитиною, підвищену стурбованість її безпекою та здоров'ям, може досить добре виконати свою функцію, оскільки наявність почуття провини краще, ніж його відсутність.

Сьогодні ж статистика нещасних випадків з дітьми значно підвищується саме у вихідні, коли діти проводять час з батьками, які трохи забули протягом робочого тижня, що треба робити з дітьми. Досить моторошно усвідомлювати, який грандіозний стрибок в область відчуження від власних дітей скоїло людство за крихітний для історії термін в 60 років, що відокремлюють нас від бесід психолога.

Одне з цікавих питань, яке я розтлумачила для себе: «Що взагалі значить бути мамою?».

Це означає бути завжди «напоготові», непереборно контролювати, щоб навчати, захищати... Дарувати тепло, любов і турботу... Бути кухаркою, нянькою, жилеткою, педіатром, педагогом, невичерпним джерелом терпіння, океаном любові, і, водночас, укріпленою фортецею, готової дати відсіч... Любити й віддавати.

Важко уявити, як з такою кількістю завдань «вимушено» справляється майже будь-яка мама. Саме так вважає Дональд Вудс Віннікот – дитячий психіатр і психоаналітик, автор серії книг і ведучий циклу передач «Розмова з батьками» (які лягли в основу книги). У цих передачах автор (важливо зауважити – чоловік!) разом з «професійними» і успішними мамами з'ясовував, як це – бути мамою дитини. В ході таких зустрічей-передач, мами обговорювали взаємини й внутрішні світи мами та малюка від його народження до школи. Ось дитина тільки народилася. Як почуває себе мама в цей момент? І як виглядає світ очима малюка? А ось малюк вже і підріс, і у нього з'явився брат. Що відбувається з ним в цей момент? Як повинна поводитися себе з ним «досить хороша (будь-яка) мати»? Ах, озирнутися не встигли, і ваш карапуз – вже школяр? Як відпустити його у великий світ? 

Дональд Вудс Віннікот не вірив в поради й рекомендації. Більш того, вважав їх шкідливими, вони позбавляють батьків інтуїтивної мудрості та впевненості в собі. Сам автор час від часу коментував і як би підсумовував те, що говорили матусі, лише зрідка додаючи дозу книжкової премудрості. Але ця доза, немов вправний десерт, приготований досвідченим кондитером – має різноманітні тонкі відтінки смаку і переможно завершує будь-яку, навіть найвишуканішу трапезу. Віннікот настільки майстерно володіє словом, що при прочитанні здається, ніби він говорить з тобою особисто і для тебе підбирає слова. Настільки глибинні та глибокі, що одні ці слова добираються до самого центру твого існування, осідаючи там.

Віннікот дивиться в саму суть виховного процесу. Він знімає з плечей матері той самий тягар – почуття провини. Автор пропагує не вдосконалюватися, а наполягає на тому, що дитині потрібно, щоб дорослі були собою й залишалися чесними живими людьми, з необмеженим спектром емоцій. Дональд пояснює природу розуміння дитиною поняття «хороший-поганий» за допомогою почуття провини. Він озвучує всі ті ганебні материнські потаємні думки, розвінчуючи міфи про їх неприпустимість. Саме ця книга заспокоює фантазію на тему: «може, я погана мати?» і зміцнює думку, що люди, які мають дітей – «досить хороші батьки».

Як я вже сказала, в книзі висвітлено найпоширеніші питання сімейної психології. Книга здебільшого присвячена людським взаєминам. Фізіологія дитини, а потім і підлітка, і її відмінності від фізіології дорослого тут зовсім не описуються. З одного боку, це дозволяє відразу перейти до суті психологічної проблеми. З іншого боку, це створює помилкове сприйняття, що всі діти однакові, але це в корені невірно.

В книзі можна знайти відповіді на такі теми:

1. Дитячі ревнощі в багатодітній родині. Ревнощі дітей (як і домашніх тварин) в багатодітних сім'ях може досягати величезних розмірів і приводити до конфліктів на рівному місці. Батьки не мають морального права насолоджуватися цим або залишатися в стороні, а найчастіше неусвідомлено саме так і роблять, вважаючи, що діти розберуться самі.

2. Проблеми конкуренції дітей за батьківські ресурси. Тут автор розповідає, які форми та наслідки це може мати. Для дитини батьки – це перше і найголовніше джерело любові, уваги та, що важливо, матеріального забезпечення. Що робить малюк, коли на горизонті з'являється кровний суперник, який ще й відбирає на себе всі батьківські часи? Відповідь, думаю, ви зрозуміли. Ці ситуації не такі часті, але вони є. Особливо там, де більшу частину виховання бере на себе один з батьків.

3. Роль бабусь, дідусів, нянь в вихованні дитини. Чи замінять вони маму з татом – кожен подумає сам. Але послухати, що про це думає автор, корисно всім батькам. Інформація була об'єктивною, без особистих прикладів від автора, і я з нею згодна.

4. Невдоволення в сім'ї. Безпричинні причіпки батьків до дитини або одного з дітей, незрозуміла антипатія між братами й сестрами. В чому корінь проблеми? Автор вчить простими методами домагатися відповідей на питання, в першу чергу, від самого себе, бачити свої власні хворобливі проєкції на дитину і вміти вчасно зупинитися.

Віннікот закликає молодих мам більше довіряти своєму серцю і просто піклуватися про свою дитину, створюючи їй максимально комфортні умови.

Психолог викриває ще й на сьогодні популярну теорію, ніби психіка дитини є дуже нестабільною і відмінно адаптується до будь-яких обставин. На мою думку, саме на цій підставі, існує багато батьків, які вважають, що приносять своїм дітям користь, надаючи їм самим виплутуватися з лавини жахливих подій. Автор категорично стверджує щось прямо протилежне: психіка дитини виключно тендітна, і, якщо батьки (особливо мати) не в змозі в ранньому дитинстві створити своєму синові або дочці відчуття стабільності та безпеки навколишнього світу, то рани, з недоумства нанесені дитячій душі, можуть виявитися невиліковними.

Дональд має міркування про формування у дитини концепції доброго і поганого. «Те, що зменшує відчуття провини, – стверджує психолог, – сприймається немовлям як хороше, а те, що підсилює – як погане». Прийняту же в нашому суспільстві систему покарань Віннікот справедливо вважає небажаною і категорично непродуктивною.

Цікава цитата, яка залишиться у моїй голові ще надовго: «Дитині не потрібна ідеальна мати, їй потрібна ЖИВА мати». Жива – та, що має весь спектр людських емоцій, від любові до ненависті, і не намагається з останніх сил перестати відчувати негативні почуття.

Для мене ця книга – це: «те, що ви хотіли знати про своє немовля, але боялися запитати». А саме, чому немовля смокчіть палець і чи пов'язана ця звичка з курінням? Чому такий популярний архетип злої мачухи? Чи є щось хороше в ревнощах? І разом з тим якісь базові речі, наприклад, коли і як говорити дитині «ні».

Ця книга з тих, що потрібно читати дрібними дозами, і неодмінно перечитувати. До тих пір, поки не проживеш, не зрозумієш кожне слово. Поки воно не стане «плоттю твоєю», не зіллється із тобою в унісон. Втім, я звісно гадаю, що якщо читати книгу з відкритим серцем, то резонанс неминучий.