Вивчена безпорадність та інші причини порушення мотивації навчання у школі

Дата публикации:  15 октября 2018 г.
0

Найпоширеніша скарга батьків школярів: «Він не хоче вчитися». Ця скарга часто свідчить про відсутність або як мінімум про порушення мотивації дитини.

Спробуймо розібратися, чому допитливий малюк перетворюється на школяра, який не хоче вчитися.

Спочатку визначимося з основними моментами.

У цій статті ми не будемо говорити про дітей, які зазнають складнощів у навчанні через фізіологічні порушення або відставання у розвитку. Нас зараз цікавить саме мотивація навчання здорового середнього школяра.

Отже. У дошкільному віці дитина сама по собі дуже цікава. Це закладено у людську природу. Маля дуже активно знайомиться з навколишнім світом, вивчає його, засвоює основні закони, експериментує, копіює тощо. По суті, всі ми обдаровані з дитинства. Цей дар – пошукова активність та дослідницька поведінка.

Якщо дослідницька поведінка – це результат потреби у отриманні нової інформації та освоєння нових знань. І часто дослідна потреба може виявитися сильнішою за вітальні потреби (в їжі, теплі, сні тощо). То пошукова активність – це прагнення змінювати чи саму ситуацію, чи ставлення до неї. До того ж, пошукова активність – це механізм, який зберігає нас у пізнанні навколишнього світу. Спостереження показали, що чим вища наша пошукова активність, тим стійкіші ми до захворювань та різноманітних шкідливих факторів. А відмова від пошукової активності може призвести до зниження опірності організму та навіть до загибелі.

Супер! Правда?

І цей дар залишається з нами до того часу, поки щось не «зламається». Адже, за ідеєю, пошукова активність та дослідницька поведінка закладені в нас спочатку та повинні супроводжувати нас усе життя. Перехід від провідної ігрової діяльності до навчальної – це процес розвитку дитини. Я вже згадувала у статті, присвяченій готовності до школи про «внутрішню позицію школяра». Сформованість цієї позиції свідчить про якісний перехід від ігрової діяльності до навчальної. І відбувається це, коли гра вичерпує свої можливості пізнання навколишнього світу, з одного боку. А з іншого боку, коли у дитини з'являється потреба зайняти вищу соціальну сходинку, тим самим розширивши свої межі та можливості взаємодії зі світом.

Ще трохи теорії. Будь-яка діяльність можлива за наявності наступних компонентів: ціль, мотивація, дії. Випадання будь-якого компонента призводить до чого? Правильно! До відсутності діяльності.

Ціль – це результат, який ми отримаємо від діяльності, і який має задовольнити якусь нашу потребу, щоб нам було добре. Потреби у нас виникають через відчуття дефіциту чогось. У разі навчальної діяльності – метою будуть нові вміння, навички та знання про навколишній світ. Дорослий світ величезний, це нескінченне поле навчання та суб'єктивно нами завжди відчувається дефіцит знань. Мотивація – це свого роду місток між потребою та метою. Це відповідь на запитання «навіщо?», «Для чого?», «Чому мені це потрібно?» тощо. Ну і дії – це навички, вміння, за допомогою яких вирішуються навчальні завдання.

Де може «зламатися»?

Може «зламатися» лише на рівні мети, тобто шкільні знання не відповідають пізнавальній потребі та не розширюють картину світу дитини, – це питання системі освіти та педагогіці.

Може «зламатися» лише на рівні дій, тобто раптом дитина, наприклад, розучилася писати чи розуміти текст, – це до невролога.

А ось коли «ламається» на рівні мотивації – це вже до психологів.

Чому в дитини пропадає мотивація вчитися?

1. Невідповідність мети та потреби.

Хоча тут мотивація швидше не пропадає, а просто не вмикається.

Наприклад, якщо людина голодна, і їй запропонують почистити картоплю або помити підлогу – вона вибере те, що з більшою ймовірністю задовольнить її актуальну потребу. Вона вибере почистити картоплю, адже це наближає її до їжі. Або, якщо її пообіцяють нагодувати за те, що вона помила підлогу – вона її помиє. У будь-якому випадку є логічний зв'язок, міст між потребою та засобом її задоволення. Відповідь на запитання «навіщо?» дуже чіткий. Включається мотивація та допомагає підтримувати активність, яка призведе до задоволення потреб.

Але з дітьми так не працює. Їм потрібний короткий зв'язок між потребою та метою. Довгі логічні місти не для них. Голодний – дайте бутерброд, а не підлогу мити примушуйте. Тому складні зв'язки із серії «добре навчатимешся в школі → вступиш до престижного ВНЗ → працюватимеш на високооплачуваній роботі → зможеш дозволити собі все, що хочеш» як відповідь на запитання «навіщо мені це?» – не працюють. Це план на 25 років наперед. «А зараз мені це навіщо?» – дитина не може мислити на таку далеку перспективу. У дітей із наслідками та перспективами взагалі тугувато. Мозок повинен дозріти.

Ця причина усувається педагогічним талантом вчителів та батьків, коригуванням навчальних програм та вимог.

2. Фрустрація.

Фрустрація – це стан, що виникає в людини, якщо реальність не відповідає очікуванням чи бажання не збігаються з можливостями.

Звідки береться фрустрація?

Її, самі не бажаючи, можуть організувати батьки, коли намагаються створити в дитини однозначно позитивний образ школи. Батьки розраховують, що фразами: «У школі дуже цікаво!», «У школі буде весело!», «Будеш відмінником!», – вони додадуть позитивне та зацікавлене ставлення до школи. Але створюючи дуже райдужний та світлий образ, батьки не думають, що він дуже швидко розіб'ється у шкільній реальності. І учень, який налаштований на легку, захоплюючу, цікаву та веселу діяльність, зазнавши навіть легких негативних емоцій, може досить швидко та надовго втратити мотивацію вчитися у школі. Адже можуть не скластися стосунки з класом або з вчителькою, може дістатись складне завдання, яке вимагатиме посидючості та зусиль тощо.

Ця причина усувається, якщо батьки познайомлять дитину об'єктивно з вимогами та порядками школи. При цьому намагатимуться зробити це без особливого позитивного або негативного забарвлення. Таким чином, вона зможе орієнтуватися в новій для собе ситуації та виробляти відповідні форми поведінки.

3. Порушення безпосередньо самої мотивації чи «вивчена безпорадність».

Чому нам важливо звернути увагу на вивчену безпорадність? Я не дарма поставила її на початок заголовка статті. Саме вивчена безпорадність «виключає» у нас пошукову активність. А це може мати негативніші наслідки, ніж двійка в чверті.

Вивчена безпорадність формується через те, що людина довго перебуває у ситуації, коли результат залежить від прикладених зусиль. Коротко це можна описати фразою: «Скільки не намагайся, все без толку».

З одного боку, вивчену безпорадність можуть формувати батьки, створюючи однозначно негативний образ школи. Адже батьки розуміють, що у дитини не все виходитиме у школі, і вважають, що мають заздалегідь підготувати її до майбутніх невдач. А є й інша група батьків, які використовують образ школи для залякування. «Будеш так поводитися, тебе в хулігани запишуть!», «Ох і наставить тобі вчителька двійок!». Але таким чином вони вже до вступу до школи формують у дитини установку «невдахи» та вона йде до школи з повною впевненістю, що в неї нічого не вийде, вона не впорається.

З іншого боку, батьки, думаючи, що вони об'єктивні в оцінці досягнень своїх дітей, не скупляться на критичні зауваження. Але при цьому абсолютно не фіксують, не помічають успіхи дитини. І дитина, природно, відмовляється від діяльності взагалі та перестає робити будь-які спроби подолати складності, що виникли. До такої ж реакції призводитиме й необ'єктивне оцінювання вчителя. Якщо вчитель схильний виділяти улюбленців та третювати тих, хто ними не є, то у його учнів рано чи пізно сформується вивчена безпорадність.

І ще однією причиною формування вивченої безпорадності є те, що між діями та реакцією батьків проходить багато часу. Наприклад, дитину звітують за навчання наприкінці тижня або читають нотації у понеділок перед школою. Це узагальнені, асинхронні реакції. Але згадаємо – дитині необхідні короткі зв'язки та швидкі реакції. В іншому випадку він не може пов'язати реакцію оточення зі своїми діями. І тому справедлива критика «не зчепляється» в очах дітей з конкретними їхніми провинами (двійка, неприбрана кімната, закатований кіт тощо), а сприймається як перманентний стан, який зовсім не пов'язаний з цими вчинками. І, звичайно ж, у цьому випадку несхвалення дорослих втрачає свою регулюючу роль.

Що з цим робити?

Важливо розуміти сам механізм, як у маленької дитини формується вивчена безпорадність. Дитина судить про правильність чи неправильність, бажаність чи небажаність своєї поведінки з реакцій дорослих. Якщо реакція батьків на поведінку дитини відсутня, дитина не може зрозуміти, які її вчинки та дії схвалюються, а які – ні. Таким чином, вона потрапляє в ситуацію невизначеності та природною реакцією на неї буде бездіяльність.

У свою чергу однотипні реакції теж сприятимуть формуванню безпорадності. Це стосується і позитивних, і негативних реакцій. Неважливо, яку реакцію дитина отримує на різні дії та зусилля – необґрунтовані захоплення, вічне невдоволення чи байдужість. Вона втрачає орієнтири для регуляції своєї поведінки.

Тому рекомендації будуть наступними.

1. Реакція має бути різною для різних вчинків.

Якщо вчинок за вашими мірками «поганий», реакція має бути негативною. Якщо «хороший» – позитивний. І так має бути завжди. Поганий вчинок завжди повинен викликати лише негативну реакцію, а добрий – лише позитивну. Радійте, захоплюйтесь, злиться, засмучуйтесь. Не бійтеся виявляти емоції та говорити про них. Дайте дітям орієнтири для регулювання своєї діяльності. Але спершу визначтеся самі, яка поведінка дитини для вас прийнятна, а яка ні.

2. Реакція має бути своєчасною.

Реагувати на вчинок слід відразу чи якнайшвидше. Особливо якщо це стосується небезпечної, екстремальної, надзвичайно поганої або незвичайно гарної поведінки. Тимчасова дистанція між вчинком та його оцінкою має бути мінімальною. Таким чином, ви з більшою ймовірністю можете закріпити зв'язок між вчинком та його оцінкою. Це допоможе дитині в набутті досвіду прогнозування наслідків своїх вчинків.

3. Реакція НЕ повинна бути регулярною та постійною.

Батьки – це живі люди, а не роботи. Неможливо відзначати та давати реакцію на кожен результат, вчинок чи дію. До того ж, випадкові дії та реакції діють краще, ніж постійні. На щось можна зреагувати, щось не помітити, а щось проігнорувати.

Звичайно, всі ці рекомендації працюють за однієї умови – якщо ви спілкуєтесь зі своєю дитиною. Якщо це так, то ви знаєте її сильні та слабкі сторони, вмієте бачити та хвалити її за успіхи та бути поруч при поразці. Будьте уважні до своїх звичних, звичайних реакцій на поведінку дитини, і ви зможете попередити раннє формування вивченої безпорадності.

 

Пам'ятайте! Попередити вивчену безпорадність легше, ніж її коригувати!